«Індія починається з того, що сняться сни», – рядки поеми Юрія Андруховича крутилися в моїй голові, коли я заповнювала анкету на електронну індійську візу. Мені Індія не снилася, я не мріяла туди потрапити і точно цього не планувала. Я не шанувальниця індійського кіно, ніколи не цікавилася індуїзмом чи аюрведою. Мало того – розповіді знайомих про зимівлю на Гоа я слухала ліниво і неуважно, з розумінням, що цей досвід мене ніяк не стосується (вік вже не той, робота і син-школяр)! Та що там говорити – я навіть чорний чай не п’ю!
У Індію я вирушила не у пошуках сакральних знань, не за вимолюванням бажань в ашрамах і навіть не за туристичними враженнями. Хотілося просто спокійно пожити в теплі – без зобов’язань, надривів та робочо-сімейних проблем. І це справді ідеальне місце для перезавантаження, якщо ви готові разом зі своїми проблемами залишити вдома і тарганів з голови!
Так, там справді досить брудно – це питання цікавить абсолютно всіх, хто не був в Азії. Я змалку була страшенно гидливою. Коли ми приїжджали в село до бабусі, мама була змушена при мені перемивати весь посуд. І навіть після цього я з’їдала лише варене яйце та шматок хліба. Для мене простіше не їсти взагалі нічого добу, ніж спробувати щось у неприємному приміщенні чи в умовах, які викликають санітарні питання. Я не люблю їсти в гостях.
Було так. На адаптацію до нових умов пішла доба. Доба, щоб домовитися з собою про прийняття нових правил – їсти все і всюди, де їдять люди! Не думати про чистоту тарілок, рук та спосіб приготування страви. На другий же день мандрівки ми залишили вдома антибактеріальні спреї та серветки, бо який в них сенс, якщо продавчиня фруктів оббирає ананас своїми чорними руками і складає соковиті шматочки в пакет? Якщо ти купуєш коржик, з якого щойно зігнали муху? Який сенс шукати гіпотетичний пристойний ресторан, якщо от весела компанія швейцарців окупувала столик просто на рибному базарі й накладає масною ложкою рис по тарілках?
У мене не було жодної можливості кривити носом, бо поруч зі мною – підліток, який або за твоїм прикладом буде їсти все й одразу, або на тебе чекає мука, а на нього – невроз. Я обрала перше. Виявилося, що знаходити всюди тільки все добре – зовсім не складне завдання. Допустимо, що тарілка справді брудна, але ж який смачний рис! Слизька виделка, але ж можна їсти руками! Щоправда, за декілька тижнів місцева кухня трохи втомлює. Порції великі, до всього йде рис, приправи вирівнюють смак і ти вже не можеш розрізнити, з чим їси каррі – з рибою чи куркою? А ще ці смачнючі коржики, від яких не можеш відмовитися, хоча талія під загрозою зникнення! Але ж ми про чистоту, а не про калорії.
Якось ми пішли обідати в 5-зірковий готель. Коли офіціантка доливала воду в мою склянку, то на носику глечика сидів велетенський рудий тарган і салютував мені довжелезними вусами. Попри його старання ні я, ні офіціантка ніяк не відреагували у відповідь, ніби нічого й не сталося. Жінка пішла, а я спокійно випила воду. До чого тут одна з неймовірної кількості комашок, якщо я нарешті отримала свіжий салат з оливковою олією та варену броколі, а Вітя (син авторки – прим.редакції) – тушковане м’ясо.
До речі, в індійській кухні не їдять овочі сирими. Салати в меню місцевих ресторанів трапляються – це або ананас з перцем чилі, або яблуко під майонезом – «Російський салат». Чи просто велетенськими шматками нарізана морква, огірок, цибуля та помідор без заправляння – «Зелений салат». Вже у перші дні стало зрозуміло, що обираючи щось звичне, ти отримаєш щось несподіване. І сюрпризи ці переважно неприємні. У кращому варіанті замість фети в «Грецькому салаті» буде бринза, у гіршому – плавлений сирок, неодмінно з морквою. Паста «Карбонара» виявиться просто розвареними макаронами, залитими кокосовим молоком замість вершків. Навіть іспанський омлет може здивувати начинкою винятково з цибулі. Тож через якийсь час я принципово перейшла на місцеві страви. Коли нічого чіткого не очікуєш, то що б не принесли – це буде швидше «цікаво і смачно», ніж «OMG! WTF»?
Їсти усюди, де їдять люди, і все, що їдять люди, – стало моїм девізом. І власним челенджем. Вітя виявився більш відкритим до нових смаків та вражень. Стоячи в переповненому вагоні потягу він спокійнісінько немитими руками пригощався якимись десертами, що продавали у газетних конвертиках, спокійно пив воду з чужої пляшки і пригощав зі своєї... О, а ви ж знаєте про спільну пляшку? В Індії вважається нормальним попросити попити у когось на вулиці. Ніяких склянок – всі просто заливають воду у рот, не торкаючись губами горла. Коли на пляжі два юних футболісти, трохи старші за мого сина, попросили попити, я розгубилася. Звісно, я не відмовила. І, звісно, ту пляшку їм одразу подарувала. Але потім звикла і до такого. Навіть в офісах глеки з водою для персоналу стоять без чашок. Підійшов, налив у рот воду і пішов собі далі.
Для Віті слабким місцем виявилися туалети. Частина з них таки відверто брудні, а навіть ті, які чисті, – завжди мокрі. Відсутність туалетного паперу спантеличувала. Пішов якийсь час на пояснення усіх процедур та традицій. Їмо правою рукою, попу миємо лівою – такі правила. Схопити за столом хліб лівою – це просто зіпсувати апетит місцевим. Для Віті мантрою стало речення: туалет чистий, просто мокрий! У пам’ять про мандрівку малий привіз нав’язливу вимогу: двері у ванну повинні бути зачинені завжди! Ретельно!
В одному готелі я запідозрила сусідство з мишкою. Моя скарга була прийнята до уваги одразу. Ніхто не став заперечувати чи щось там вигадувати. Просто в номер принесли худого сірого кота!
- Ви ж не проти, мем, вирішити це питання природним способом?
Ця простота та щирість вражає. Ніби тут і не прийнято щось приховувати – є як є! Інакше як пояснити, що майже в усіх ресторанах відчинені кухні?
У Варкалі (Варкала – один з найбільших курортів Індії, прим.ред.) нарешті з’явилася можливість спробувати тібетську кухню. Заповнений вщент ресторан, офіціанти навіжено бігають, плутаючи замовлення. Туалет навпроти кухні, на якій кипить робота, лише троє людей готують різні страви для двох десятків відвідувачів. Тут парять, тут смажать, тут ріжуть цибулю. І тим самим ножем нарізають ананаси. На стільці скривлено сидить один з кухарів. Його руку, ймовірно, з опіком, прикрили рушником – ніхто не спиняється. Лушпиння скидають на підлогу, чисті тарілки витягують із чанів з брудною водою. Ох, краще б я туди не йшла, краще б не бачила! Вітя, радісно нахвалюючи, доїдає суп, а мені приносять момо з сиром та картоплею – точнісінько як мамині вареники, обсмажені до золотистої шкірочки! Ну що може зі мною статися? – заспокоюю сама себе і згадую, що ніколи не бачила, як же готують вареники в колибах у Буковелі. Де там миють посуд і чи дезінфікують руки? Якщо подивитися сюжети «Ревізора» чи «Інспектора міста», то не дуже ми й відрізняємося від Індії, не така вже й шокуюча ця Азія. Просто у нас для сторонніх все прикривають вишитими рушниками, а індуси показують все з широкою доброзичливою усмішкою!
Коли я гуляла вуличками Коваламу (Ковалам – курорт на узбережжі Аравійського моря – прим.ред.), узбіччя яких закидані пакетами зі сміттям, то згадувала Білогородку, яка в 20 кілометрах від Києва. Дорогою з села до столиці люди просто з вікна автомобілів викидають сині пакети з відходами. Якось я догнала таку жіночку із зауваженням, а вона абсолютно бадьоро мені відповіла: «Так а що, це сміття має в машині мені смердіти?»
До речі, в штаті Керала є ціла програма з переробляння сміття. Там на законодавчому рівні введено заборону на використання поліетилену. Продукти на ринках запаковують у газети, в магазини всі ходять з багаторазовими торбами. Якщо ви прийшли без такої торби, то на касі вам все складуть в один пакет з нетканого матеріалу. В один! А не окремо в пакетик пачку масла, щоб та не покусалася з пакетом молока, який теж в окремому кульку, щоб не пролився в разі чого на картоплю, яка лежить у великому пакеті!
Побутова чистота – дуже умовне поняття. Просто до свого швидко звикаєш і не помічаєш. От я приїхала додому й жахнулася, які брудні стіни в моїй квартирі і світильники у пилюці. Просто свіжий погляд і вільна від тарганів голова!