Вистава «Як двоє бідних румунів польською розмовляли?» – про ту подорож, яку ти не планував, але маєш пережити.
Де: театр «Золоті ворота» (вул. Шовковична, 7-А)
Коли: 31 березня о 19:00
Водій українського бла-бла-кар-у вийшов з машини і неочікувано видав: «Я бачив темряву, і я доторкнувся до неї». Потім я вийшла з театру, а в голові залишилась ця фраза. До того, протягом всієї вистави, я сміялась. Сміялась над відверто поганими речима.
Пам’ятаєш ту ніч, коли вечірка непомітно затягнулась? Годинник показував час, коли їхати додому вже немає сенсу, а починати новий день ще зарано. В цей момент місто заповнили люди з туманною свідомістю, в яких реальність сплуталась з куражем. Тільки-но кожен з них пережив щось, про що не буде згадувати, а сонце вже встане за горизонтом.
Жінка, яка поспішає додому до чоловіка, дізналась, що в нього є коханка. Кілька хвилин тому. До однієї пані зайшов гість, в якого вона встигла одразу закохатись. Але він пішов. Кілька годин тому. Юна мати-одиначка, здається, забула дитину в садочку. Кілька днів тому. Підліток, якого виховує священник, перестав бути дитиною. Кілька місяців тому. Актор невідомої національності потрапив на вечірку, на якій зрозумів, що втратив себе. Кілька років тому. Люди! Що з вами не так? Ви люди взагалі?
Все це зайшло настільки далеко, що в людей залишилась лише їх власна безпорадність. Як в киян на початку березня, які прокинулись під весняними сугробами. Герої поспішають додому, заливаючись істеричним сміхом. Саме він лунає в моменти незворотнього падіння людьскої особистості.
Ви вже маєте заготовану оцінку для таких персонажів? Питання риторичне, бо до такого неможливо підготуватись.
В одну нічну подорож вмістились історії звичайних людей, які усвідомлюють, як втратили себе, але не можуть нічого з цим зробити.
- Слабкість духу! – сказав би диванний лайфстайл-коуч.
- Цінності, які загнили в реаліях суспільства, – заперечила б я.
Нам здаються смішними історії, які нас не зачіпають, але з великою вірогідністю відбуваються саме зараз на сусідній вулиці. І якщо сьогодні ваша дорога виявилась правильною, то завтра ваш щира посмішка може перетворитись на істеричний сміх цих героїв. Варто лише повернути не туди.
Всі ж зрозуміли, що темрява – це не сховане сонце та блукання навпомацки?
Це не стимул до праведного життя. Ми вже давно заперечили все праведне. Це проста реальність, на яку потрібно звертати увагу. І спектакль дуже гідно виконав це завдання. Люди не дуже люблять говорити про чужі проблеми, тож чому б не посміятись над ними. Згадати старий добрий присмак аморальності та егоїзму. А на завершення вистави вийти в темряву і усвідомити, що й самі до неї доторкнулись. Всі ж зрозуміли, що темрява – це не сховане сонце та блукання навпомацки? Темрява – це частина вашої душі, частина замовчаного періоду з вашої біографії чи роль, яку ви припиняєте грати переступивши поріг свого дому.
Мені от було смішно не зовсім від чорноти авторського гумору. Ну, хіба що наполовину. Ці історії викликають огиду та жах, коли думаєш, що таке насправді можливо. І я сміялась, бо ніколи не переживала тих історій, які пережив водій нічною дорогою до Львова. Чи переживала, але так само замовчую їх?
Уся ця картина походила на якийсь пост-фанковий кліп – в них так само, під веселу музику відбуваються зовсім невеселі речі. Мабуть, потрібно говорити відверто про неприємні речі, якими ти живеш час від часу. Нагадувати собі, який ґрунт в тебе під ногами, і чому тобі кожного дня світить сонце. Або ж дозволити іншим говорити про них, торкатись темряви і не приховувати те, що відбувається в ній.
Звичайно, можна переглядати класичні вистави, але за реальним життям треба бігти до камерного театру. Спуститись на засніжену землю і пережити щось справжнє. Бо театр – це місце вільних людей, в якому мораль не загрожує позитивному ставленню до поганих речей. Тому не забудьте зайти в «Золоті ворота» та посміятись над реальністю.
Фотографії: Ангеліна Шевелєва