Останнім часом театри нерідко звертаються до античності: чи то історія дає точніші відповіді на актуальні питання, чи людина перестала бути єдиною мірою речей, і потрібні інші «орієнтири». Звертаються вони і до фантастики теж, хоча рідше: або через те, що втілити на сцені цю реальність складно, або тому, що фантастика відповідей на глобальні питання не дає, хіба напускає ще більше туману. Режисер Андрій Попов ризикнув посперечатися з цією думкою і поставив «Епос хижака» за однойменним оповіданням россійського письменника-фантаста й сценариста Леоніда Каганова (переклад Андрія Попова).
Де: Київський академічний Молодий театр (вул. Прорізна, 17)
Коли: 7 червня о 19:00
Звично думати, якщо епос, то це щось архігероїчне, тягуче і досить нудне. У постановці це, звісно, присутнє, але зовсім трохи і лише на словах: в оповіданнях героїні про неземні цивілізації (до яких вона належить теж) - такий собі епос в «Епосі». Вистава є «невеликою космічною замальовкою» на тему нелюдського в людині (хижого у хижаку з виглядом людини), в дусі «Хижих речей століття» Стругацьких і кемеронівського «Аватара».
1 год. 20 хв. відкритого космосу і 1 год. 20 хв. відвертого вибору
Космос. Потужний вибух. Космічний корабель. І ці двоє в костюмах сталкерів (художник - Лариса Чернова), які єдині залишилися живими. Трохи кисню. Все. Не в сенсі, що вистава закінчена, але стисло вона виглядає саме так. 1 год. 20 хв. відкритого космосу і 1 год. 20 хв. відвертого вибору: жити самому, дати життя іншому, або вирішиться якось само, або...
У виставі багато холоду, який знищує усе живе, багато всепоглинаючого космосу й зовсім мало світла. Світло, в загальному, - єдина декорація «космічного епосу»: холодний його промінь у центрі вцілілого корабля і чотири півсфери, що світяться (блоки кисню) на підлозі. Промінь іноді змінює колір на теплий тривожний червоний.
І поступово закінчується кисень.
І все більше мовчання між двома героями в розрідженому повітрі корабля. Він (Анатолій Петров) - людина (доктор, якщо точніше, хоча це не має значення), вона (Ганна Бащева) – істота, представниця інопланетної раси ют, але розмовляють вони спільною мовою. Її звати Глайя. Тендітна дівчина з витягнутим обличчям, точеними вилицями, великими світлими, чи здивованими, чи наляканими очима й місяцем на лобі. Зовні вона нагадує одночасно героїню «Аватару», кішку-Місяць з японського мультфільму про Сейлор-Мун і співачку Павалагуну з «П'ятого елементу».
Трохи ламана протяжна мова й пластика – мікс судомних рухів, етно- та модерн- танців (хореографія- Ніна Колеснікова) - видають в ній інопланетянку, яку доктор ніжно кличе «пухнастою» за її хутряний хвіст. Сам він - дорослий енергійний чоловік, досить добродушний, проте різкий і роздратований, через обставини, які склалися. На відміну від своєї супутниці: так задуманої природою, що в неї немає ані образ, ані хамства, ані всього того, що отруює нашу, людську, сутність.
Люди - не найгірші створіння в галактиці
Світ ют [цих істот] - як утопія, як ідеальна філософія, де не існує агресії, жадібності, поспіху, заздрості та інших вад хижаків людей. Хоча, як з'ясовується, люди - не найгірші створіння в галактиці: тратаріани (павуки), антиподи ют, набагато гірші. Виходить, людина десь посередині. Але чи золота ця середина - бути хижаком?...
Чи не про це хотів поміркувати Андрій Попов? Чи не нагадати про хиже в нас? Мабуть, тоді про це сказано надто в лоб, хоч і через достатньо складний текст-епос тендітної Глайі. Режисер ніби цей вигадливий текст не доніс, розсипав по дорозі. А коли зібрав, вийшло щось... привабливе, але не дуже глибоке.
У Калганова в фіналі оповідання з'являлося декілька варіантів розв'язки: як у комп'ютерній грі, де перед наступним левелом натиснули «Зберегти», а потім цю гру продовжили. Але ж «save» - це, по суті, stop. Тобто - ВСЕ. Зупинка. End. І не може бути там ніякого продовження.
Андрій Попов натиснув Save в той момент, коли Калганов вважав, що потрібно було обирати...
SAVE.
І закінчився кисень.