«Холодна м'ята» – тетралогія сільського життя: чотири оповідання Григора Тютюнника об'єднані в одне дійство режисеркою Анною Огій (сценографія - Богдан Поліщук). Чотири маленьких, ледь освітлених кімнатки з їх мешканцями в хаті на краю села.
Де: Малий драматичний театр (вул. Гончара, 33)
Коли: 13 і 26 жовтня о 19:00
Картавий млявий Нюра і його дивакувата сім'я (дружина й три доньки), мовчазний Андрій і його «м'ятна мрія» з чарівними очима, рогоносець Степан, безрога (тобто безсоромна) кізонька Стеха і зовсім не дикий, як виявилося, Дикий... Ці персонажі нагадують мешканців шукшинських оповідань і оповідань Тютюнника одночасно, разом с тим і поселенців ковальського «Чистого дора» і якихось діда Васю та бабку Марисю з глухого села Житомирщини.
Жанр вистави – «чуттєві оповідання»
Самобутні, дивні, імпульсивні - герої з околиць завжди цікаві для театрів не пафосних: тих, що не розпещені гучними прем'єрами та іменами. Глядач в них інший: він часто не приймає театральних «новацій» (і за це звинувачується в неграмотності), він просто хоче бачити «живих» людей. Простих, з щирою душею - от таких, як у Тютюнника.
Актори протягом двох дій душевно співають, заразливо сміються, плачуть, ховаючись в долоні, кричать в пориві почуттів. Жанр вистави, до речі, так і визначено – «чуттєві оповідання». Не через те, що вони занадто ніжні й пристрасні, а, скоріше тому, що про почуття. Різні: від гніву до всепрощення, від розпачу до тихої ненависті, від кохання до байдужості.
Звучать треки гурту «Один в каное»
Буря емоцій, (не)прийняття, ностальгія, (пере)осмислення - таку палітру емоцій переживає кожен герой «Холодної м'яти». Надто голосно, надто імпульсивно, надто різко, надто... Режисер кидає цих персонажів з крайності в крайність, щоб врешті-решт кинути... самих. Не дарма, напевно, точно постскриптум до кожної історії звучать треки гурту «Один в каное». Тут кожен – один в каное: в човні, краще сказати. Віч-на-віч з собою. І Машка із складаним ножиком в руці – сама, і Андрій з оберемком свіжої м'яти і з вислизнувшою мрією, і по-ведмежому грубий, але зараз, як дитина, безпорадний «каліч», і Санько Бреус, який змайстрував «сонячний хрест» на порожньому кладовищі...
Всі – самі. Лиш «сонце» є, яке збито з дзеркальних пластин й переливається тепер під світлом софітів над їх головами. Воно як той «помаранчевий вечір», як свічковий вогник в хатці на краю села, де живуть ці диваки з розповідей Тютюнника і де пахне сірниками і м'ятою.
Photo by ilkiv-viktoria.blogspot.com