Людмила Смородіна зіграла у фільмі «Донбас», що отримав шквал відгуків і приз за кращу режисуру в Каннах (програма «Особливий погляд»). Нам вона відверто розповіла, як з командою представляла роботу на кінофесті, чому на неї задивлялися латиноамериканці та з чим треба ходити по хатам. Українським чи каннським – не суть.
Людмила Смородіна
Для вас особисто це був перший Каннський фестиваль. Одразу порівняння: перший поцілунок, перше кохання… Як воно?
Справжнє свято! Забави цілий день і цілу ніч. Атмосфера, де всі рідні, немає перешкод у спілкуванні. Ця демократичність та куртуазність дуже підкуповує. Ну і чудове кіно. Окрім нашого фільму, мені вдалося подивитися «Літо» Кирила Серебреннікова, була в захваті. Якби вийшло переглянути всі роботи фестивалю, була б найщасливішою.
Кожен такий фестиваль - це епоха. Для мене Канни №71 були епохою українського кіно. Та переполоху. Я погано розумію англійську, але постійно чула слово «Донбас».
Були налаштовані оптимістично?
Спочатку був настрій простий: встигнути в ванну кімнату й шкидко навести марафет! Бо там одна розетка, один фен, одна праска - і нас п’ятеро дівчат. Потім фотокол, червона доріжка…Усі кричать різними мовами: «Подивіться на мене, погляньте в камеру». Це дуже надихало й піднімало настрій. Коли працюєш серед таких зірок, як Пенелопа Крус і Хав'єр Бардем - це надає крила.
Довго обирали сукню для прем’єри?
Мені сказали, що гламурного нічого не треба, а-ля моря стразів, наліплених вій… Але ж я жінка! Зазирнула в гардероб і вирішила: 3 дні - 3 сукні. Жовта, червона і біла. Найбільше враження на всіх справила жовта сукня: скільки було поглядів від латиноамериканців!
Ходили на якісь тусовки?
Ми приїхали на початок фесту, а всі тусовки були під його кінець. Схоже на розгон під час вистави: перші 15 хвилин сидиш і нічого не розумієш, а потім «бум!» - і все закінчилось. Але то добре, бо я приїхала працювати. Потім завітала в Ніццу, схопила одним поглядом її красу, нагуляла 15 кілометрів, зробила фото - і додому!
Якби 66 хвилин були моїми!
Чим для вас особлива роль у «Донбасі»?
У театрі я звикла отримувати головні ролі. Тут же зайнятість мала: все зроблено з новел та епізодів. Як сказав режиссер, «твоя сцена - шість з половиною хвилин». А я собі думаю: «Якби 66 хвилин були моїми!»
Ніколи не забуду, як вперше побачила свій текст з матюками! Я перша з усіх героїв почала сипати міцними словами. На жаль, європейцям не зрозуміти нашого суржика, та наш глядач зрозуміє все.
Каннський кінофестиваль 2018
Цікаво, що це за місія у вас там така?
Раніше я переважно грала красунь, жінок-легенд, а ця роль - контраст. Моя героїня - дружина мера, депутат, яка співає гімн, а потім відкриває рот - і з нього виривається потік суржику з нецензурщиною. Я до такого не була готова, але ця деталь з мовою додала правдивості й зробила образ цілісним.
Ми часто бачимо таких людей: гарно вбраних, візуально цікавих. Та варто їм відкрити рота, розумієш: не витримаєш поруч і п’ять хвилин. Це про мою героїню.
Бачили фільм до самої прем’єри?
Ні. Навіть коли знімався – ні одним оком! Ще покійний Богдан Ступка навчив: «Не дивись до прем’єри. Режисер та оператор знімають, як вони бачать. Довіряй людям. Працюй, роби свою справу».
Очі ніколи не брешуть
А що почули одразу після першого перегляду?
Що це неправда. Люди були шоковані та перелякані, що таке відбувається в світі і, певно, відкрили для себе щось нове в значенні слова«війна».
Я дуже хотіла, щоб для людей цей фільм став потрясінням. Так і сталося. Пам'ятаю шквал оплесків. Бенісіо дель Торо (член журі) з командою плескали у долоні, а я дивилася у їх очі: в них було розуміння. Очі ніколи не брешуть.
А як у процесі роботи ви дивилися на Сергія Лозницю, режисера?
Перш за все Сергій - Людина. Людина, яка бачить і чує кожного. Якось прийшов геть сторонній хлопчик і попросився знятися в масовці. Сергій його взяв. Для мене ж знаковим було те, що малеча – зі школи, де навчалася я (адже ми знімали кіно у Кривому Розі, моєму рідному місті).
Лозниця дуже любить людей, поважає талант, а ще - дуже прискіпливий і точний. Пам'ятаю, як закінчилися зйомки, він вибіг і кричав: «У мене все є, у мене все є!» Радів, мов дитина.
На що хотіли б звернути особливу увагу глядачів?
На те, що війна на сході України - це не лише наша проблема, а всього світу. На те, що не можна культуру ставити на останнє місце в пріоритетах розвитку чи фінансування. Вона має бути на першому. Коли почалася війна, я сказала: « Якби ми «віддавали» більше української культури в східний регіон, частіше їздили туди з театральними виставами, ми б такої ситуації не мали. Не з автоматами треба заходити в хати, а з культурою».