Ізраїльському кіно стукнуло 70 років. Привід показати визначні картини цієї країни, що брали участь у Каннському, Берлінському та Венеціанському кінофестивалях. І ось тепер - Одеса-мама. Влаштуємо лікнеп серед публіки, яка понаїде.
Де: ОМКФ (Одеса, різні локації)
Коли: 13-21 липня 2018
«Тіккун» (реж. Авішай Сіван, 2015). Головний герой Хаїм-Арон – геніальний дослідник релігії з Єрусалиму. Час дії – піст. Піст і наука, наука і піст, та організм, що закономірно виснажується. Хаїм-Арон непритомніє і... помирає. Все – скажете – кінець? А ні. Батько горе-науковця реанімує сина і той (о, диво!) оживає. Нещасний старець раптом усвідомлює, яких справ він тут зараз накоїв, і що, не приведи Господи, спаде на нього кара небесна. Що робити? Дивитися фільм.
Тіккун
«Іди, живи і стань» (реж. Раду Міхейлеану, 2005). Назва картини, прямо скажімо, життєстверджуюча. Yabl от зразу зірвався і пішов... жити. Але у фільмі не про Yabl, а про ефіопського хлопчика Шломо, якого мати-християнка передає жінці-єврейці. Зрозуміло, з добрих спонукань: мовляв, там добре, де нас немає, там буде краще. Проте правда життя якась не така райдужна, чи не так? «Іди, живи і стань» – історія про дорослішання хлопчика в Ізраїлі і про те, як йому там живеться з цим «скарбом»: неєврейським походженням та нерідною матір’ю.
Іди, живи і стань
«І взяти собі дружину» (реж. Роніт Елькабец, Шломі Елькабец, 2004). У центрі сюжету - перукарка Вівіан і її сім'я. Під одним дахом з нею живе не тільки нестерпний архіконсервативний чоловік, а ще й найстрашніша людина у світі – свекруха. Вівіан в цьому осиному гнізді намагається якось відстояти індивідуальність, але один в полі – такий собі воїн. Зіткнення прогресу й консерватизму перетворює маленьку хатинку в справжнісіньке пекло. Ах, ще ми забули згадати, що до «войовниці» якраз в цей момент «забігає на вогник» її колишня любов. Дуже вчасно. Треба подивитися, чим закінчиться.
І взяти собі дружину
«За п'ять годин від Парижа» (реж. Леонід Прудовський, 2009). У передмісті Тель-Авіва зустрічаються двоє: він - ізраїльтянин, вона - емігрантка з Росії. Він - таксист, вона - вчителька музики. Він боїться літати, а вона тільки це й робить, і зараз, до речі, відлітає теж. Чи є у цих двох за таких умов шанси бути разом? Питаннячко… з теорії відносності, здається. І, здається, тільки десь в п'яти годинах від Парижа схована відповідь. Чи дізнаємося?
За п'ять годин від Парижа
«Ажамі» (реж. Ярон Шані, Скандар Копті, 2009). Ажамі - це назва району в місті Яффа. Дія, зрозуміло, відбувається саме там. Купа мешканців, тіснота, ворожнеча й мракобісся: битовуха в цьому маленькому світі вбиває все живе навколо. І ненависть, схоже, - єдине визначення для місцевого мікроклімату. Зазирнемо, мабуть, і ми в неблагополучний райончик, аби не повторювати помилок братів наших південних.
Ажамі
Який висновок ми склали? В цій ретроспективі - багато мудрого. Це не на морьці на Ланжероні валятися, це прокачка мозку й свідомості від Одеського міжнародного кінофестивалю. Качай мозок, пане глядач, качай!