14 киянок і 1 харківчанин будуть рухатися в майбутнє під керівництвом українських і американських хореографів та одного американського композитора - танцювальний перформанс «60 рухів, вдивляючись у майбутнє».
Де: ВДНГ (пр-т Академіка Глушкова, 1, перед 1 павільйоном)
Коли: 6 липня о 17:00
Вхід вільний
Зібралися одного прекрасного дня українці та американці, розклали картинки з видами Києва, випили чаю... А потім одні запросили других на танець. І понеслося... шалений ритм, експресія, злива по хребту, бруд на спині та інші радощі репетицій просто неба. Дідок-ВДНГ давно нічого подібного не бачив! А ви, напевно, взагалі не бачили. Отже приїжджайте – подивіться. А поки їдете, почитайте інтерв'ю з хореографом і генератором танцювально-пластичних ідей, Антоном Овчінніковим.
Антон Овчінніков
Як з'явилася ідея проекту «60 рухів, вдивляючись у майбутнє»?
Ідея народилася роки два-три тому, на хвилі декомунізаціі, коли на Українському Домі почали зносити мозаїку. Цей випадок тоді викликав резонанс, купа світлин гуляла інтернетом. Пізніше на очі потрапила історія про знищення стіни пам'яті біля крематорію, потім ще якісь факти, пов'язані з цим.
Шалений ритм, експресія, злива по хребту, бруд на спині та інші радощі
Все це наклалося на ідею створення сайт-специфік-перформансів. Для них якраз потрібна була якась потужна ідея, мені здалося, це може спрацювати. Спочатку ми з Сашею Маншиліним, колегою, придумали її для себе, поступово розробляли, змінювали. Потім подумали, що до неї можна залучати європейських партнерів, особливо зі східно-європейських країн, які також пройшли етап комуністичного минулого і мають таку ж спадщину, і в архітектурному сенсі, і в ментальному.
Чи є в них (у цих країн) подібні проекти?
Точно знаю, що є, причому абсолютно в різних сферах. Точніше, не «є» - були: для них це, швидше за все, вже пройдений етап, вони подолали його раніше.
Особливості сайт-специфік? Адже сюди відносяться не всі вуличні акції/перформанси.
Сайт-специфік завжди працює з ландшафтом, з місцем, в якому він проводиться. Він пов'язаний з особливостями цього місця: історичними, архітектурними, природними. Такий перформанс неможливо зробити в репзалі, а потім прийти і десь показати: його потрібно створювати прямо на обраній локації. Звісно, завжди є комбінації рухів, які ми від початку хочемо впровадити, їх можна відпрацювати в залі, все решта - тільки «на місці».
Такий перформанс неможливо зробити в репзалі
Яким чином проходять репетиції учасників, які були відібрані для проекту?
Репетиції тривають два тижні. Перший тиждень – два дні провели на ВДНГ, чотири - в залі. Другий тиждень повністю проходитиме на ВДНГ.
Мейда [Уізерс, запрошений американський хореограф – прим.] приїхала з купою роздруківок: це різні картини сучасних українських художників, сучасні українські фотографії, які, на ії думку, відображають сьогодення (світлини та картини були зроблені в Україні приблизно за останні три роки). На них усіх якісь люди, якась фізична тілесність, і саме в цьому - наша дійсність. І цей матеріал теж став частиною перформансу.
Тобто це вже закладено в даний проект?
Так. Але це не буде очевидним: потрібно знати ці зображення, щоб вгадати їх в пластиці, проте декілька репетицій поспіль ми працювали саме з цим матеріалом. Мейда давала завдання обрати якусь з цих ілюстрацій, запам'ятати фізичний стан тіла, який там є, вловити його, а може й не один, знайти переходи з одного в інший, тощо. Це, по суті, розвиток тієї ж теми - пострадянської ментальності. А далі це все вбудовується в певний рельєф, в певну архітектуру. І вже видно, як одне виглядає на тлі іншого, як ці елементи співвідносяться між собою, як пов'язано те, що тут відбувається з тим, що знаходиться навколо - дуже важливо побачити картинку цілком.
За яким принципом обиралася локація? Чому ВДНГ?
Коли ми придумали цей проект в мене на руках було кілька світлин з серії «типові зразки модерністської архітектури Києва». Напевно, перше, що спадає на думку людині, яка чує це словосполучення, тарілка на Либідській, крематорій, бібліотека ім. Вернадського... В мене в цій добірці також була фотографія Будинку меблів на Дружби народів, хоча це модерністська архітектура не того періоду. Був і Український дім і ще кілька.
Що? Ви хочете танцювати біля крематорію?!
Ми звернулися в управління культури Києва, хотіли здійснити цей проект на День міста. Якщо зовсім стисло, нічого не вийшло, бо нас не зрозуміли. «Що? Ви хочете танцювати біля крематорію?! Ви з глузду з'їхали? Ви ще хочете, щоб вам на це дали гроші міського бюджету?.. » Ну, і все у такому дусі. Шукали альтернативні варіанти локацій, але й це призвело в глухий кут, мовляв, «Сюди не можна, сюди краще не лізти, сюди можна, але тут вже було».
Укрдім це було занадто масштабно: туди б ще відеопроекцію (в нашому задумі це було однією з головних складових, але це дуже дорого), близько 40-50 танцюристів, а бюджету на ці грандіозні плани виділено не було. Отже, проект заглох. А потім, через деякий час, «виник» ВДНГ: адже там все те ж саме, тільки в менших масштабах. Я зателефонував Марині Матросовій (директор ВДНГ - прим.), ми зустрілися, вона дала згоду і запропонувала провести цю акцію не в день Києва, як ми хотіли, а в день 60-річчя ВДНГ, в липні. Тому й обрали саме цю дату і цю цифру у назві (60 рухів).
Загалом, це на користь для усіх. У ВДНГ буде якась своя програма, VIP-прийом, а тут, як іменинний подарунок, - наш перформанс, а для нас це залучення додаткової публіки.
На яку аудиторію ви від початку розраховували? Крім танцюристів, які всередині своєї тусовки, звісно, про подібні заходи знають. Кому ще це було б цікаво?
Вважаю, це – люди, які цікавляться історією Києва, сучасним мистецтвом. Останнє, на мою думку, зараз трендова річ в Україні, в Києві особливо. Причому виявляється це в різних формах: люди із задоволенням ходять і на сучасну музику, і на виставки (той же ПінчукАртЦентр). Зрозуміло, що якісь фізичні, танцювальні вистави поки не дуже популярні, але їх не дуже й багато. Ми намагаємося зацікавити людей в цьому напрямку. Хочеться щоб і ці проекти ототожнювалися з якимись візуальними інсталяціями, виставками, а не з танцювальними виставами в театрі, наприклад, це зовсім інше.
Скільки учасників задіяно в проекті? За яким принципом вони відбиралися? Чи всі з них професійні танцюристи?
15 осіб: 14 кияни, 1 - харків'янин, і він єдиний - хлопець. Не всі з них танцюристи, хтось більше актор, але не без танцювальних навичок. Найважливішим критерієм відбору була здатність учасника до імпровізації: важливо, щоб у людини був цей досвід. Адже часто трапляється, що приходить танцюрист, хореограф йому щось розповідає/показує, той все розуміє, а просиш спробувати це трансформувати, і все, ступор. Тому, людям, які подавалися, але не мали подібного досвіду, не дивлячись на інтерес з їхнього боку до цієї роботи, ми відмовляли.
Раніше було озвучено, що цей перформанс буде представлений лише раз, 6 липня. Чи не було в думках якось його продовжити, зробити ще кілька показів?
Взагалі він задуманий не як одноразовий, ми хочемо його продовжувати і якраз-таки на різних локаціях. Але це буде, скоріше, не зовсім продовження саме цього проекту, а ланцюжок різних подібних. Тобто щоразу він буде створюватися по-новому, щоразу – з різними хореографами, бо потрібні різноманітні погляди. Адже якщо це робитиме один хореограф, рано чи пізно робота перетвориться на його суб'єктивне ставлення до різних аспектів.
Чудово було б задіяти хореографів з України, але, вважаю, нам потрібен погляд з боку, на дистанції. Велика різниця між тим, як людина з України розповідає про те, що бачить щодня, і тим, як бачить те ж саме «нетутешній». Ідеально, якщо до цього він взагалі тут ніколи не був: приїжджає, дивиться на все незамиленим оком, відбувається якась реакція на побачене, і з цього він вже починає щось створювати. І це дуже цікавий зовнішній погляд!
Повернемося до інтересу молоді до сучасного мистецтва. В одному з інтерв'ю ти якось сказав, що з сучасним танцем справи, м'яко кажучи, не дуже. Молодь прагне поглинати сучасне мистецтво, а в галузі танцю там – біда, отже поглинати немає чого. На що їй йти? Як її залучити? Як вийти, наприклад, на рівень європейського танцю (не тільки в плані розвитку, а й в плані затребуваності)?
Ми і самі наразі шукаємо відповіді на ці питання. Якщо зовсім стисло, до нас сучасний танець прийшов зовсім недавно: частково штучно занесений, видозмінений... Це наслідування: таке, де часто не знаєш, звідки воно взялося й кому, ніби на архетипічному рівні.
До нас сучасний танець прийшов зовсім недавно
Створюючи щось нове, ми шукаємо таку мову – танцювальну або танцювальної вистави, яка була б зрозумілою українському глядачеві. Той авангардний європейський танець, який наразі існує в Європі, для нашого глядача, як мені здається, поки не є зрозумілим. Адже можна людям попередньо розповісти, чому тут саме так, а не по-іншому, потім продемонструвати, а потім почути щось на кшталт: «Ок, ви нам розповіли, показали, це цікаво, зрозуміло, але ми нічого не відчули». А хочеться іншого відгуку.
Ми з колегами багато говоримо про українську сучасність, про інтереси й погляди людей, про особливості їх сприйняття, про особливості спілкування тощо. Коли щось створюємо намагаємося працювати саме з цими елементами. Зрозуміло, зараз це все відбувається на рівні експериментів, але, мені здається, навіть в експерименті народжується щось важливе: якщо при створенні виникають такі питання, в цьому вже є величезний сенс, і обов'язково це викликає відповідну реакцію.
Те, що ми робимо в танці, це, в першу чергу, спосіб комунікації з глядачем: після всіх тих процесів які відбуваються у нас в репзалі, ми починаємо багато говорити про те, що побачить глядач, що він може звідси винести, що зрозуміти, і взагалі - хто він, цей глядач.
Є дві речі, при створенні вистави яких варто було б досягти. Перша, якщо говорити пафосно, - отримати просвітлення самому (відповіді на питання, вирішення проблем, нові знання та ін.), в процесі якого артист піднімається на сходинку вище. Друге - глядач отримує просвітлення. Подивиться і скаже: «Але ж я про це навіть не замислювався! Це так цікаво!».
Ідеальна історія, коли трапляється перше і друге, але таке буває вкрай рідко. Досягти чогось одного з перерахованого нескладно. Наприклад, ми можемо обрати тему, яка цікавить нас: ми захоплено працюватимемо з нею, покажемо глядачеві, і він швидше за все нічого не зрозуміє; але нам було цікаво, ми для себе відкрили багато нового і все таке. Або ми робимо проект, початково орієнтований на інтереси аудиторії, та постійно тримаємо в увазі «як відреагує глядач»: тоді робота втрачає цінність особисто для нас, але точно виграє в очах публіки. А хочеться, звичайно, коли все це - в одному. Якщо це трапляється - велика удача.