The doors are closing в PostPlay Театрі – це вистава-перформанс, заснована на творчості Джима Моррісона, сценарії його «Автостопника», сюжеті про Біллі Кука, подорожі по легендарній трасі 66 та іншому «дорожньо-американському».
Де: с. Немішаєве (просто неба на фестивалі Osten-Saken off stage festival)
Коли: 6 липня о 21:30
Життя - не урок мови у класі, воно не допускає умовного способу, але його охоче дозволяє театр. Що б трапилось, якби замість Джима Моррісона (в «Автостопнику») по трасі пустили б привабливу молоду дівчинку слов'янської зовнішності? Ризикнув припустити PostPlay Театр.
Пластично-музична мандрівка в півтори години
До автошляху в білявої, з наївними очима дівчинки було цілком спокійне життя: затишна кімнатка, тепле світло лампи, люблячі батьки, музика на платівках... Далі? Вона за межами цього простору, а там... суміш захвату від нового з панічним страхом невідомості. Всі добре знають, що там, де нове і невідоме, завжди є пригоди. Та й цікавіше, ніж в чотирьох стінах. Допитливість перемагає. У дусі слов'янського фольклору, дівча веде за собою «білий і пухнастий» клубок, то служачи їй зіркою-вказівником, то, навпаки, заводячи в такі нетрі, куди б не тре.
Героїня Анни Сєдової під live-виконання відомих треків The Doors подорожує автостопом типовою американською дорогою (в стилі Route 66), та ії періодично «випльовує» на узбіччя той чи той «візник». Це не надихаюча історія про світлі подорожі в теплі країни: це довге болісне блуканння. Та коли вже воно за правилами гри «Автостопника», то з насильствами і вбивствами. Вбивства породжують нові вбивства, а з ними – абсолютне знищення людини як особистості. Це в будь-який драматургії є. Мається і тут - «За закритими дверима» PostPlay Театру. Точно вирипаєвський «Кисень», на тлі вбивств лунає текст автора (Євген Конощук): щось на кшталт «не чини перелюбу», «не кради», «не вбивай» та інше. Тільки (звертаючись до «Кисню» знов) «не вбивай» злодій не чув, тому що в нього були навушники у вухах.
Раптом касета закінчилась. І дорога чомусь закінчилась. І життя
Дівчина білою крейдою на асфальті викреслює власний маршрут, хрестики – то зупинки. Фінішну точку вона відзначити не встигла. Грала музика, грала, і раптом касета закінчилась. І дорога чомусь закінчилась. І життя.
Щоб так обірвати тендітне життя миловидного дівчати, потрібно це життя, як мінімум, розуміти і, як максимум, нескінченно любити. Любити настільки, щоб не боятися говорити про смерть, навіть насильницьку. А ще не боятися цю смерть поєднувати з найкращою музикою і з власними думками «про фундаментальне», як це зробила на сцені молода режисерка Христина Люльченко.
Побачимо, як все буде без сцени на фестивалі просто неба.