«Останнім часом в мене враження, що все постійно вимивається. Моє завдання – правильно крізь себе цю реальність пропустити. Стати в якусь вірну розтопирку, щоб потоку було легше через мене пройти», - сказала музичний критик Любов Морозова, дивлячись кудись в глибину для неї однієї відкритого космосу.
Поміж проектів, якими наразі займається Люба (Куратор проекту Берлінського філармонічного оркестру Digital Concert Hall у просторі Plivka, заступниця директора Державного академічного естрадно-симфонічного оркестру, куратор програми нової української музики фестивалю Odessa Classics, автор та лектор курсу з сучасної музики в КМДШ для 7-9 класів, ведуча концертів у Домі звукозапису Українського радіо) ми обрали тонку реальність, відчуття власної корисності та інше перспективне самоколупання.
На душі було лірично.
Навіщо тобі ця йога з купою проектів, сімейним життям та творчими пошуками?
(сміється) Я дуже багатошарова людина. Коли залишаюся наодинці сама з собою, то починаю в собі колупатися. Оце самоколупання вбиває скоріше, ніж яке фізичне та емоційне навантаження. Все, що дозоляє не залишатися довго в стані сам на сам, сприймаю як благо.
Коли не має відчуття корисності, то немає сенсу жити
Втеча від себе?
Скоріше, бажання бути корисною. Знаєш, в дитинстві, як і всі нормальні діти, я себе постійно з кимось співвідносила. З гостьою з майбутнього Алісою Селезньовою, наприклад. Було страшенно цікаво, що станеться в дорослому житті з цією дівчинкою. Мене глибоко вразив той факт, що вона не залишилась в акторській професії. Для неї виявилось важливим приносити користь людям. Саме так, саме цими словами вона й пояснювала свій вибір. Коли я це почула, подумала, що ніколи не зможу займатися естетикою. Тільки етикою. Коли не має відчуття власної корисності, то немає сенсу жити. Особливо зараз.
Як саме оце твоє «зараз» відрізняється від теперішнього Аліси Селезньової?
Надзвичайно витончився час, витончився світ, витончилась сама реальність. Всі ці гаджети, оця пластинка, планшет, що пише нашу розмову, працює фактично з повітрям. Ми не знаємо, що відбувається з інформацією, яка йде крізь нього. Фактично не знаємо нічого, можемо хіба здогадуватись та відчувати. Взаємодія з тонкими речами несе в собі більше користі, ніж з сутностями фізичними, сенсорними, грубими. Тому я й займаюсь тим, чим займаюсь.
Користь від тонких речей також надзвичайно тонка. Її запросто можна не помітити. Існують об’єктивні ознаки ефективності твоєї діяльності в музичній системі?
Абияка здорова система повинна мати свої складові, свій колообіг. Якщо десь з’являються тромби, страждає все, всі ланцюжки. Я в цій системі не є одиницєю. Скоріше я є тим, що пов’язує частини між собою. Коли все вдається, то і є об’єктивною ознакою ефективності.
Є виконавці, є композитори, є слухачі. Хіба вони всі не пов’язані один з одним за визначенням?
Немає комунікатора між ланцюжками, який давав би фідбек, створював зв’язки. Вони потрібні всюди, навіть в неочікуваних місцях. Взаємодія з музичним колом саме як з кровоносною системою дає результат. Починаючи з прямого впливу. Його наявність мені дуже лестить, але на початку це травматичний процес. Як ситуація з національними колективами і моєю статтею про те, хто скільки заробляє і скільки української музики виконує. Все, що з цим матеріалом пов’язане, було надзвичайно боляче для всіх, в першу чергу для мене. Так сталося тому, що люди не читають реально написаного, а читають проміж рядків. У результаті два колективи готували позики до суду, але все ж таки не добрались туди. Шість із дванадцяти директорів мені відповіли в надзвичайно грубій формі. Скінчилось тим, що зараз філармонія, яка більше всіх кричала і лютилась, почала підбирати до своїх концертів хоч один, хоч маленький, але все ж український твір.
Реальна історія, яка допомагає нашій музиці крутитися та хоч якось звучати.
Людина, яка бере на себе опції комунікатора із різними колами та жанрами, заробляє на горіхи у всіх цих жанрів та кіл. Так?
Так, це проблема, яку зазвичай в упор не бачать. Коли раптом з’являється людина, яка починає виконувати функції зв’язку, завжди виходить якесь дивне зіткнення. Частина просто не розуміє, для чого вона тут.
Все для того, щоб музика простіше входила до вух
Особливо коли ця людина – музичний критик. Професія, яка сприймається як розвага для тьоток з філармонії, яким більше нічим зайнятись.
Так, критик у нас – людина, яка не зрозуміло чому нав’язується в ту чи іншу програму. Персонаж, який можна потерпіти, якщо він везе класного музиканта. Складно пояснювати, що все навпаки, що саме ти придумуєш цей цикл, придумуєш як, з ким і що зробити, домовляєшся з музикантами, заохочуєш якихось людей. І все це саме для того, щоб музика простіше входила до вух слухачів. Намагаєшся про неї розказати, прокласти інтелектуальні труби, по яким потече струм, при цьому намагаєшся нікому не заважати. Це не одразу помітно і не одразу адекватно оцінюється. Навіть коли слухачеві добре від музики, він навряд зізнається собі, що йому полегшили шлях до неї.
Що тебе спонукає взаємодіяти з територіями, конфліктними академічній? Андеграунд, авангард, попса – все це входить в сферу твоїх інтересів.
Асоціальність дуже допомагає в таких речах. Якщо занадто міцно вростаєш в систему, то вже не можеш поглянути зверху на те, що відбувається. При всій вписаності в систему, я завжди знаходжусь поза нею, десь збоку. Те, як викладається музика в учбових закладах, як вона подається в традиційних концертних залах, як вона виконується, все це або зовсім не моє, або трохи не моє. Немає великої різниці між тим, де саме бути білою вороною - в цій сфері, чи в іншій.
З чого почалась твоя неакадемічна історія? Невже не зі знайомства з Піпою та не з закоханості в його славетний гроулінг?
Ця історія пов’язана з журналом «Фокус» та його колишнім редактором Михайлом Кригелем. Одного разу він запропонував мені писати добірку плейлистів. Кригель прекрасний, йому неможливо відмовити. Незважаючи на те, що я не фахівець, посилаючи себе саму під три чорти, я почала цим займатися. Спочатку це забирало три повних дні. Потім два. Зараз я стежу за муз процесом, розумію речі, які не розуміла до того, продовжую писати плейлисти й розвиватись в цьому напрямку.
І пишеш оперу з Максимом Коломийцем?
Піпа – великий фанат опери і, знаєш, те, що він робить, значно більше класична музика, ніж щось інше. В нашій опері він буде співати партію Пауля Целана. Тваринна міць, згаданий тобою гроулінг – саме те, що треба для виконання супервідомого тексту Целана «Грубен» про риття автобану. Цей текст повинен ричатися, і він буде ричатися! 6 грудня прем’єра.
Нарешті зізнаєшся, як опера називається? І чому ви відмовились від задуму залучити до написання лібрето професійного літератора?
Робоча назва була «Шляхи знедолених». Але швидше за все назву будемо міняти. Щодо лібретиста, то спробувавши його знайти, ми зрозуміли, що не хочемо пропонувати професійному письменникові другорядну роль. Все одно композитор краще відчуває всі компоненти твору, відчуває, де потрібна арія, де терцет, де хор. Примушувати когось писати, враховуючи оце все, не гуманно. Композиторові підлаштовуватись під лібретиста – взагалі нонсенс. Тож, вирішили робити все самотужки.
Який з усіх твоїх проектів для тебе на разі проект номер один?
У мені існує так би мовити «яблучко», яке і є я. Вузенька-вузенька сфера, якій я хотіла б себе присвятити. Мабуть, це проект «Мі-діез». Це моя історія, вона майже повністю зроблена так, як мріялося. Трансляції класики з Берліну – це також моя історія. Різновид м’якого просвітництва, яким мені хотілося б займатися, не будучи при цьому в позі місіонера. Якісна насолода деталізованого рівня.
Третя історія - телебачення, наша з Юрою Макаровим програма. Історія колосального внутрішнього розвитку. Телебачення – сфера, якої я завжди панічно боялась. У мене страшенний страх мікрофону й камери. Навіть у студентські роки, коли я її бачила, то не могла вимовити геть нічого. Публічність сприймала, як батіг. Ще в школі, коли мене намагалися виставляти на конкурси як піаністку, я завжди грала рази в три гірше, ніж зазвичай. Червоніла, лякалась, забувала все, нічого не могла робити на людях. Я вважала, що це неможливо подолати.
Думала, телевізор мене розірве на хом’ячки
Що допомогло?
Допоміг Майдан і моя активність на ньому. Конкретно з 2014 року, з січня щось дуже серйозно помінялось і в голові, і у стосунках з суспільством. Саме там я зрозуміла, що люди можуть робити важливі речі в спільному пориві. Що в команді можна працювати піднесено й ефективно. І що я здатна це робити. Після цього стала робити ті речі, яких боялася. Спочатку радіо. Я приходила туди, куди звали, і поступово звикала до нової атмосфери.
Цього року почалася історія з ТБ. Думала, телевізор мене розірве на хом’ячки. Але Макаров створив таку систему, де тебе завжди підтримають. За такої умови зникає страх провалу. Наступає момент, коли розумієш: боятись нічого насправді. Коли я відчуваю сферу, яка дає можливість контактувати з цікавими для мене людьми, готова йти до мети.
Сподіваюсь, не ображу, але ваша програма нагадала мені музичні прояви радянського ТБ. У найкращому сенсі. Бюджет був незначним, у ведучих - жодних інструментів, окрім професіоналізму. Вміння тримати аудиторію влучними історіями, душевним, навіть ніжним спілкуванням, елегантним фліртом співведучих та закоханістю в матеріал – це і про вас з Макаровим.
Не образила, все вірно. Юра розказав би краще, бо я знаю, що він прихильник дешевого телебачення. Наша програма пов’язана з бажанням імпровізувати. Робити щось таке, щоб, граючи, передавати важливу інформацію. Ми дійсно захоплені тим, про що розповідаємо.
Це ще й історії про наших батьків. У Макарова мама філармонічна співачка, він виріс в цьому середовищі, в нього є свій слухач, який завжди ділиться фідбеком. Мої батьки, при тому, що самі віддали мене в музичну школу, не хотіли ходити на концерти класичної музики. Раптом стався прорив. Вони почали дивитись програму, пірнули в стихію класики, стали просити якусь музику. Це було так несподівано, чесно і круто, таким шляхом добратися до близьких людей. Найпрекрасніше з того, що сталося зі мною останнім часом. Хвиля перетворилась на чарівний круг.
А Макаров фліртує зі мною лише в кадрі, нажаль. Ніколи поза знімальним майданчиком.
Профі, нічого не вдієш.
(сміється) Так.
Фото: Ангеліна Шевелєва