Нова картина Володимира Тихого поставлена за твором, що є одним з найбільш точних художніх осмислень сучасності. Написану в 2013 році львівським драматургом Павлом Ар'є п'єсу «На початку і наприкінці часів» можна сприймати не тільки як метафоричне зображення десятиліть культурного безчасся і кримінально-чиновницького свавілля в Україні, а й як пророцтво революційного вибуху. З виходом кінематографічної адаптації аудиторія може оцінити, наскільки дотепно й безжально відображає навколишню дійсність ця популярна в колах театральних завсідників історія про непохитну бабу Присю, її невдачливу дочку і розумово відсталого онука, які живуть у зоні відчуження.
Де: кінотеатри України
Коли: до 22 серпня
Межі народного терпіння все ж існують
У картині Тихого, слідом за літературним першоджерелом, пустельні околиці Чорнобильської АЕС постають метафорою нашої держави з її постапокаліптичними руїнами соціальних і правових інституцій. Сім'я ж Присі здається уособленням українського народу, що знемагає від злиднів і безправ'я, для якого тиранія власних можновладців нерідко виявляється випробуванням настільки ж суворим, як і репресії з боку найжорстокіших окупантів. І точно так само, як і тривожні події наших днів, «Брама» свідчить, що межі народного терпіння все ж існують.
Мабуть, головною перевагою екранізації є дует виконавиць ролей Присі і її дочки, Ірми Вітовської-Ванцев і Віталіни Біблів (які втілили відповідні образи в гучній постановці Стаса Жиркова в київському «Молодому театрі»). Варто відзначити чудову роботу гримерів - вони зуміли перетворити Вітовську в древню стару, зберігши природність і жвавість міміки.
Навряд чи буде перебільшенням назвати Присю Вітовської найбільш виразним і привабливим персонажем сучасного українського кінематографа, тим самим новим українським героєм, на роль якого претендували сміховинно недолугі або непоказні до безликості гетьмани, льотчики-індіанці, кобзарі та воїни УПА.
Сплетіння здорового глузду і найхимерніших вірувань
Зі своїм нерозривним сплетінням здорового глузду і найхимерніших вірувань, зі своїми мовними зворотами, гідними прикрасити репліки персонажів Гоголя і Нечуя-Левицького, одержима майже маніакальною любов'ю до рідної землі, чиї вікові катастрофи вона перенесла з незворушною готовністю давати відсіч будь-якому ворогові, виступаючи самовіддано турботливим головою сім'ї і часом нестерпним домашнім тираном, глибоко усвідомлюючи провину перед Богом, але не відчуваючи жодних докорів, переступаючи державні закони, Прися здається ідеальним втіленням народного духу, зразком для співвітчизників, які занадто часто ставали безвільними жертвами й легкодухими посібниками тиранії.
На жаль, не всі образи стрічки гідні найвищих похвал. Якщо Дмитро Ярошенко, який зіграв дільничного, схоже, так і не зміг визначитися разом з постановником, чи є його персонаж слабохарактерним поліцаєм на службі у демократично обраних загарбників або черговим антигероєм з манерами мачо і важкими поглядами спідлоба, старання Ярослава Федорчука відобразити ментальні проблеми онука Присі просто викликають відчуття незручності.
Містичний елемент часом з прикрою нарочитістю
Що стосується загальної інтонації, Тихому з його незмінним смаком до магічного реалізму вдається надати пронизливій соціально-психологічній драмі форму казкової притчі, створити відповідну фантасмагоричну атмосферу, таємничу й зловісну, хоча, потрібно визнати, містичний елемент перенесений на екран часом з прикрою нарочитістю. Так, одна з найбільш сильних сцен п'єси, спільна молитва Присі й дільничого, загублена хоррор-стилістикою.
Загалом «Брама» здається гарним свідченням того, що жанр українського поетичного кіно аж ніяк не виродився в низку безпорадних кліше, а все ще здатний стати по-справжньому переконливим відображенням наших негараздів і надій.