6 серпня відзначаємо 90-річчя з дня народження Енді Ворхола, чи не найвідомішого художника другої половини XX сторіччя. І точно – одного з найсуперечливіших. Він ніколи не вважав себе зіркою – і став справжнім культом. Боявся людей – і працював у притулках для бомжів. Прагнув досконалості – і робив буденне об’єктом поклоніння мас. Мистецтвознавці все сперечаються щодо культурної цінності робіт Ворхола. Проте визнають, що його розтиражовані банки з супом «Кемпбел», пляшки «Кока-коли» та кислотні «Мерілін» вже стали невід’ємною частиною світової спадщини.
Цікаво, чи подивився хтось стрічку повністю, окрім її творців
Більшості Енді Ворхол відомий в першу чергу як художник, але добряче наслідив він і в кіно. На противагу картинам, фільми Ворхола так і не стали масовим мистецтвом – дуже вже ексцентричними сприймалися тоді та й сприймаються зараз. Більшість з цих стрічок (а це більше сотні повнометражок і півтисячі коротких роликів) не мали сюжету. Натомість показували реальність якою вона є – і часто саме через це вважались провокативними й зухвалими. Згадаймо найексцентричніші фільми короля поп-арту, про які має знати кожен фанат сучасного артхаузу.
«Емпайр» (Empire), 1964
«Монтаж вбиває реальність», – вважав Енді Ворхол. І сім годин поспіль знімав нью-йоркську вежу Empire State Building з вікна сусідньої будівлі – як гарно вона виглядає у сутінковій порі, вночі та на сході сонця. Але й цього режисеру здалося замало: зйомку було сповільнено й фінальний варіант фільму розрісся до 8 годин. Історія замовчує, чи подивився хтось цю стрічку повністю, окрім її творців.
«Сон» (Sleep), 1963
Приклад «нерухомого фільму», якими Ворхол намагався розширити рамки традиційного кінематографа. Чорно-білий «Сон» п’ять годин демонструє сплячого американського поета Джона Джорно – і це без жодного звуку. На прем’єру стрічки в нью-йоркському The Film-Makers' Cooperative завітали дев’ятеро глядачів, двоє з яких не витримали навіть півгодини. Можливо, цікавість до фільму була би вищою, зніми режисер у головній ролі Бріджит Бардо, як планувалося спочатку.
«Їжа» (Eat), 1964
Це німий чорно-білий фільм про художника Роберта Індіану, який показаний в процесі поїдання гриба – всі 36 хвилин екранного часу. Цього разу Ворхол змінив концепцію і змонтував епізоди в довільному порядку. Так що іноді здається, що гриб час від часу незрозумілим чином «відновлюється».
«Мінет» (Blow Job), 1964
Цензурі було не вчепитись: акт не був показаний, він відбувався лише в уяві глядачів
Одним з головних посилів фільмів Ворхола було розкриття теми сексуальної революції. Ця стрічка показує обличчя чоловіка, який – як можна уявити – отримує задоволення від орального сексу. При цьому цензурі ні до чого було вчепитись: сам акт не був показаний і відбувався лише в уяві глядачів. У головній ролі - актор і режисер ДеВерен Букуолтер.
«Зазвичай люди ходять у кіно, щоб вдосталь подивитись на зірок, - пояснював маестро. – Я дав їм шанс дивитись на них так довго, як їм хотілось би».
«Диван» (Couch), 1964
52-хвилинний «Диван» відносять до категорії порнографічних стрічок. Головний герой стрічки – диван, а мета – показати те, що відбувається на ньому і поряд з ним. Актори їдять, фліртують, займаються сексом, ведуть розумні розмови. В одному з епізодів можна побачити поряд трьох відомих письменників-битників - Алена Гінзберга, Грегорі Корсо та Джека Керуака.
Головний герой порно стрічки – диван
«Кінопроби»
Окремо можна виділити цілу серію 3-хвилинних роликів, об’єднаних темою кінопроб. Для цього екшну Енді Ворхол знімав зірок своєї «Фабрики» і просто відомих персонажів свого часу – серед них Денніса Хоппера, Алена Гінзберга, Сальвадора Далі, Біллі Лінча, Еді Седжвік, Айві Ніколсон etc. «Я говорив їм одне: роби що хочеш, будь собою, - розповідав режисер. – Я хотів показати їх, якими вони є».