«Нехай вдома під ковдрою трахаються, але на світ не показуються», «Диви скільки їх вийшло на гей-парад… в АТО нехай ідуть!» - ці та ще безліч схожих і однотипних гасел, вигуків і фраз ми чуємо щороку, щойно мова заходить про ЛГБТіК спільноту. Ними рясніють деякі особливо упороті ЗМІ, їх вигукують праворадикали і ними засипають коменти до постів у соцмережах хейтери.
Шах і мат. У Києві відкривається виставка портретів геїв та лесбійок, які особисто пройшли всі жахіття Майдану, вистояли і відстояли Революцію Гідності і нині захищають всіх своїх ненависників на східному кордоні. В арт-просторі iZONE експонуватимуться роботи фотохудожника Антона Шебетка (організовано спільно з культурною платформою IZOLYATSIA). Автора ми надибали ще під час підготовки експозиції.
Де: iZONE (вул. Набережно-Лугова, 8)
Коли: 30 серпня – 7 жовтня, щодня з 10:00 до 20:00
Геї, трансгендери, лесбійки – всі ці люди абсолютно різні. Вони мають різний характер, світогляд і вподобання. Проект Антона Шебетка, українського фотографа, який нині мешкає в Амстердамі, об’єднав їх тільки за двома спільними рисами: вони мають нетрадиційну для більшості людей орієнтацію і служать або служили в АТО (нині в ООС). Тут вони лише солдати, добровольці чи волонтери. Утім тут, як і вдома, вони носять камуфляж. На фронті він цілком реальний, а вдома примарний. Ці люди не роблять публічний камінг-аут, побоючись за себе, свої сім’ї, репутацію чи кар’єру, але водночас не бояться щодня дивитись у вічі смерті, прикриваючи грудьми спини своїх цисгендерних і традиційних товаришів на полі бою.
За час проведення антитерористичної операції на сході України в ній взяло участь понад 330 тисяч українців та українок. Даних про те, яку кількість з них складають представники і представниці ЛГБТ+, не існує. На переконання праворадикальних сил і консервативно налаштованого населення, їх там і зовсім немає. Ця впевненість часто використовується як аргумент проти проведення правозахисних заходів і Маршів Рівності. Проект «Ми були тут» покликаний показати людей, які з одного боку є сучасними українськими героями, а з другого — ігноруються переважною більшістю своїх співвітчизників.
Антон Шебеткo
Антоне, нехай питання банальне, але ж без нього ніяк? Звідки ідея, чому саме ЛГБТ, чому саме військові, чому саме тепер?
Розрив шаблонів і зіткнення ідентичностей
Я багато працюю з тематикою ЛГБТ-спільноти, тому для мене вона зовсім не нова. Це скоріше логічне продовження тем, з якими я вже працював у минулому. Проект народився в рамках спільної роботи з Київпрайдом та «Ізоляцією» і в принципі був приурочений до Київпрайду, тож я хотів попрацювати з основними аргументами, які постійно висувають опоненти. Тому я й вирішив показати реальних людей, які знаходяться на лінії розмежування і на відміну від всіх цих хейтерів, реально обороняють наші кордони, а не створюють видимість патріотизму. Це розрив шаблонів і зіткнення ідентичностей.
Всі ці люди не відкриті гомосексуали, не робили камінг-ауту. Як ти їх знайшов, чи важким був цей пошук і як він, власне, відбувався? Які ресурси довелося задіяти?
Основний ресурс, який використовував – це знайомі знайомих і їхні знайомі знайомих. Я працював над іншим проектом, де вже був військовий, який сказав, що в нього є друг, який нині служить. Потім пішла ланцюгова реакція. Взагалі – це найскладніша частина всього проекту.
Дівчата мене знайшли самі, коли вже вийшли перші матеріали про проект. У мене вже були певні напрацювання, а от дівчат не було жодної. Це було неправильно, бо дівчата воюють на рівні з чоловіками, і волонтерствують також. Останню фотографію я зробив ось фактично вже зараз, минулого четверга.
Чи складно було домовитися з учасниками? Все таки це ризик. Чи важко було вивести їх на відвертість і переконати взяти участь?
Я довго працював журналістом, мені знадобилися ці навички. Особливих складнощів не виникало, все таки я гарантував кожному із них анонімність. Серед учасників «Ми були тут» тільки двоє відкритих геїв. Усі інші просто довірились мені. Головна проблема полягала безпосередньо в пошуку, а налагодити контакт було значно простіше, якщо чесно. Я пояснив мету, що це буде за проект і навіщо.
Ти, звісно ж, спілкувався з учасниками під час роботи над портретами. Що розповідали про службу, чи виникають складнощі пов’язані саме з орієнтацією?
У тому якраз і справа, що вони вимушені приховувати свою орієнтацію. Хтось боїться наслідків, хтось насмішок. Тому мета проекту значно ширша.
Щоб шальки терезів все ж переважили в сторону адекватності
Як вважаєш, чи буде досягнута ця мета?
Ну наша основна мета – зробити хоча б невеликий крок до більш цивілізованого світу, до толерантності. Я думаю ми її втілимо. Це показує загальний термометр настроїв у суспільстві.
Один із учасників виставки – Віктор, днями дав інтерв’ю «Українській правді». Я переглядав коментарі. Багато ще ненависті й ворожнечі, але яскраво помітно, що більше людей почали толерувати ЛГБТ. Це важливо, і це хоч і маленький, але успіх, рух у напрямку свідомого і європейського суспільства. Я би сказав, що кількість позитивних коментарів була якщо не більша, то принаймні рівна з хейтерськими, а це вже щось. Ми просто зробимо свій внесок у цю справу, щоб шальки терезів все ж переважили в сторону адекватності.
Відвідати виставку «Ми були тут» варто як членам ЛГБТ спільноти та їхнім друзям і прихильникам, так і хейтерам, які в силу своєї необізнаності та куцого мислення і досі використовують застарілі методички нацистів.
Фото: Віталій Улибін