Олесь Янчук, відомий серією фільмів про лідерів ОУН-УПА, у новій стрічці звернувся до попередньої історичної епохи. Фактично, «Таємний щоденник Симона Петлюри» є першою серйозною спробою відобразити засобами ігрового кіно драматичні зусилля створення української держави після загибелі царської Росії.
Де: кінотеатри України
Коли: з 6 вересня
Оповідь супроводжується закадровим читанням рядків з вигаданого щоденника голови Директорії УНР. Дія розгортається в двох часових площинах, що раз у раз перемежовуються. Перша - українська, показує Петлюру в розпалі кабінетних дебатів з Винниченком і Грушевським та на полі брані з більшовицькими силами. Друга - французька, присвячена гіркому животінню вигнанця.
Підхід авторів не вільний від упередженості
Підхід авторів до драм минулого не вільний від шитої білими нитками упередженості, яка не може не нагадати про пропагандистські картини часів СРСР. З тією відмінністю, що оцінки радянських істориків у стрічці Янчука вивернуті навиворіт. Особливо це впадає в око у другій частині стрічки, присвяченій процесу над вбивцею Петлюри Самуїлом Шварцбардом. Він представлений знаряддям ДПУ, в той час як свідчення відповідальності Петлюри за єврейські погроми замовчуються або перекручуються.
Разом з тим «Таємний щоденник» не можна назвати парадною агіткою. Голова Директорії УНР виглядає не типовим батьком нації з мідним поглядом і гіпсовою поставою, а таким, хто сумнівається і картається виною за невдачі, що обернулися загибеллю тисяч людей і призвели до краху незалежної України. Невдачі, у витоках яких особисті помилки майже неможливо відрізнити від наслідків об'єктивних обставин, змінити які було не під силу жодній людині. Авторам вдається якщо і не переконливо висловити, то, у всякому разі, намітити трагедію людей, що беруть на себе відповідальність за долю народу в розпал історичного катаклізму, в дні загального розвалу, плутанини і розгубленості. І трагедію народу, у якого в його фатальні хвилини не знайшлося гідних лідерів.
Серед удач - гра Ірми Вітовської-Ванца та Олега Треповського
На жаль, потенційні переваги задуму загублені кінематографічною неспроможністю його реалізації. Кілька акторських удач не розвіюють загальну атмосферу кепського театру, у якому навіть по-справжньому талановиті актори виглядають відверто безпорадно. Серед удач варто виділити Ірму Вітовську-Ванца у ролі Ольги Петлюри, яка надає справжню теплоту сімейним сценам, і Олега Треповського, який раптово помер кілька місяців тому, у виразному, нехай і мало схожому з історичним прототипом, виконанні істеричного, слабкодухого Шварцбарда.
Найяскравішою деталлю деяких образів стали сміховинні наклеєні бороди, а найбільш жвавий глядацький відгук на прес-показі викликала реакція на смерть Петлюри з боку Володимира Винниченка, зіграного Євгеном Нищуком: «Шкода-а-а-а», - тягнув герой з повними сліз очима під дружний сміх публіки.
Треба сказати, що особливе відчуття емоційної загальмованості надає вкрай невдала озвучка, витримана у дикторській стилістиці часів УТ-1. При цьому рештків правдоподібності екранні події позбавляє те, що літературною українською говорять і маршал Пілсудський, і Християн Раковський, і агенти ДПУ, і прості парижани (розбрат у цю лінгвістичну ідилію вносять російськомовні більшовицькі солдати й білий генерал).
Сумнівний подарунок до 90-річчя славетної студії
У цілому, останній фільм Янчука та очолюваної ним кіностудії ім. Довженка (сумнівний подарунок до 90-річчя цієї славетної студії) відноситься до того своєрідного жанру українського кіно, який можна охарактеризувати як історичний телетеатр з млявими статичними кадрами й надлишком великих планів, які здаються стерильними зйомками в студійних павільйонах навіть тоді, коли дія відбувається на натурі, з патетичними вигуками і відчайдушним переграванням, з шаблонними характерами й незграбним монтажем.
Не так вже й давно до подібних фільмів зводилася більша частина вітчизняного кіновиробництва. Слава Богу, у наші дні вони починають поступово відходити на узбіччя кінопроцесу. Сприймаються, як неминуче лихо, данина бундючним корифеям режисури попередніх десятиліть і чиновникам Держкіно, які прагнуть відзвітувати перед громадськістю про ударне виробництво стрічок героїко-патріотичної тематики.