Незалежно від своїх художніх якостей, «Чоловік, який вбив Дон Кіхота» Террі Гілліама заслужив місце в історії кінематографа завдяки своїй драматичній історії створення, тієї низки амбітних задумів і нищівних розчарувань, що дуже нагадують пригоди самого Лицаря Сумного Образу.
Де: кінотеатри України
Коли: з 13 вересня
Як відомо, творець «Бразилії» і «Короля Рибака» намагався поставити свою версію великого роману Мігеля де Сервантеса з 1989-го року. Кожен запуск проекту обертався фінансовими проблемами, конфліктами з продюсерами й травмами виконавців. Проте, втративши надію завершити виробництво і почавши іншу картину, Гілліам все ж раз по раз повертався до нещасливого «Дон Кіхота».
Закінчив стрічку майже через 30 років
Більшість синефілів давно змирилася з тим, що картина так ніколи і не буде завершена. А от, до речі, присвячений цим драматичним зйомкам документальний фільм «Загублені в Ла-Манчі» Кита Фултона і Луїса Пепе вийшов на екрани і зібрав купу нагород ще в 2002-му. Та все ж британський постановник проявив наполегливість і відвагу, гідні сервантесівського мрійника, закінчив стрічку під кінець третього десятиліття від запуску проекту.
Що ж, історія фільму заслуговує уваги, але як бути з ним самим? Вперше показаний на Каннському МКФ у якості фільму закриття, він викликав полярні відгуки у фестивальних завсідників. Хоча навіть непримиренні його противники навряд стануть сперечатися, що Гілліам представив одну з найоригінальніших інтерпретацій роману.
Дія стрічки розгортається в наші дні на рівнинах Ла-Манчі, таких же кам'янистих і безлюдних, як у часи Сервантеса. У ці краї приїжджає молодий американський режисер (Адам Драйвер), що десятиліття тому, надихаючись автентичною натурою, знімав тут свій студентський проект - короткометражну версію «Дон Кіхота». З того часу він встиг попрощатися з музами і піти в рекламу, так що тепер працює над присвяченим бренду російської горілки роликом з Дон Кіхотом і вітряком. За зовнішнім благополуччям і цинізмом ховається людина глибоко нещасна, незадоволена собою і навколишньою дійсністю, що втратила будь-яке уявлення про сенс існування.
Чолов’яга тиняється околицями з тазом на голові
Робота не клеїться, герой намагається втекти з майданчика у начебто безцільну поїздку по околицях, яка обертається пошуком втраченого часу і творчого запалу. В одній з цих прогулянок він дізнається про долю людей, уродженців зубожілого гірського селища, що колись грали в його фільмі. Серед них - літній швець (Джонатан Прайс), який виступив у ролі Дон Кіхота. Чолов’яга так перейнявся образом, що тепер тиняється околицями зі списом напереваги і тазом на голові. З цим новоявленим хитромудрим ідальго і стикається режисер, вимушений через низку непорозумінь тікати від поліції. Самозваний Дон Кіхот приймає його за Санчо Пансу, горе-рекламіст через брак кращої альтерантиви вирішує приміряти роль найвідомішого в світовій культурі зброєносця і відправляється разом з божевільним шевцем у подорож курними просторами Ла-Манчі.
Фільм Террі Гілліама можна назвати зразковим прикладом осучаснення, адаптації сюжетних поворотів і самих ідей літературного першоджерела до реалій нашої епохи. Якщо в книзі романтичні марення, які зводять з розуму ідальго Алонсо Кіхану, почерпнуті з лицарських романів, в стрічці джерелом згубних фантазій стає кінематограф. Численні натяки на актуальні за часів Сервантеса події знайшли своє дотепне відображення. Чого вартий, наприклад, сон «Санчо Панси», в якому біженці з гарячих точок Близького Сходу, що ховаються в руїнах середньовічного монастиря, перетворюються в маврів, таємно від шпигунів інквізиції сповідуючих іслам, або образ самовпевненого російського олігарха, що виконує ту ж функцію, що в романі Сервантеса герцог, який вважає себе вище всіх моральних норм.
Джерелом згубних фантазій стає кінематограф
Навіть композицією фільму Гілліам витончено віддає належне першоджерелу - дія раз у раз перемежовується з флешбеками, що оповідають про зйомки студентського проекту десятирічної давнини, аналогічно тому, як у другому томі «Дон Кіхота» герої згадують про події першого, також виданого за десять років перед цим.
Головною ж творчою удачею стрічки можна назвати фантасмагоричний простір, в якому вигадку і реальність практично неможливо відрізнити. Глядач бачить події ніби очима божевільного героя Сервантеса, для якого мандрівні лицарі, велетні, чарівники є природною частиною дійсності. Саме цей погляд на навколишній світ поступово переймає і сам рекламіст. Відірваний від звичної повсякденності, від остогидлих зйомок і набридлих випадкових зв'язків, від необхідності плазувати перед керівництвом, він, подібно до романного Санчо Панси, проймається химерним світоглядом свого супутника, знаходить такий необхідний йому етичний кодекс і навіть своєрідний здоровий глузд у цьому наборі архаїчних і на перший погляд нісенітних уявлень про лицарську честь.
Чи втрачає цей успішний представник сучасної цивілізації ідентичність, занурюючись до нетрів божевілля? Швидше, навпаки, знаходить самого себе, відкидаючи шматки налиплої личини суспільних уявлень та чужих звичок. Подібно до роману Сервантеса, фільм Гілліама, поєднуючи смішне і трагічне, відшукує красу і благородство у безглуздому і жалюгідному, показує легковажну суєтність господарів життя і мудрість того, хто знаходить душевну стійкість вибудовувати своє існування у відповідності до своїх мрій.