Повнометражний дебют Марисі Нікітюк, уже відомої своїми короткометражками, став переконливим свідченням того, що поетичне осмислення навколишньої дійсності здатне поєднувати виразність з органічністю.
Досі ж спроби відродити у вітчизняному кінематографі традиції українського поетичного кіно асоціювалися з громіздкими та незграбними «історичними» картинами – мертвонародженими прибульцями з паралельного всесвіту, створеного за допомогою посадових патріотів зусиллями метрів, що звикли паразитувати на замшілих штампах. Це зовсім інше кіно.
Де: кінотеатри України
Коли: з 13 вересня
Дія картини розгортається на сільській окраї і в спальному районі Лозової, життя в якій, здається, зупинилося ще під кінець Перебудови. У звичаях місцевих жителів, у їхніх трудових буднях – у конторах і на ринках, у їхніх помешканнях ніщо не вказує на те, що на календарі 2018-й, а не 1988-й. Вочевидь, більшість мешканців цього сонного царства економічного та соціального розвалу влаштовує це тьмяне існування далеко від історичних магістралей. Немов згадані Христом мерці, які покликані ховати своїх мертвих, вони підпорядковані безглуздим ритуалам і ксенофобським забобонам, замкнуті в повсякденних клопотах і пустопорожніх розмовах.
Пересічний, впізнаваний світ постає майже зловісним
Завдяки майстерно згущеній атмосфері цей цілком пересічний, впізнаваний маленький світ постає майже зловісним, похмурим чистилищем міщанства й глупоти. Напевно, саме так і сприймає цей простір центральна героїня стрічки, юна Лариса (Анастасія Пустовіт), яка відчайдушно прагне вирватися в інші краї – куди, вона і сама не може сказати. Тому і кожну спробу близьких прив'язати її до рідних місць, знайшовши їй роботу або нареченого, вона зустрічає подобою істеричного припадку. Важливими персонажами, що немов уособлюють різні риси характеру, ваблень Лариси або її можливі іпостасі, виступають її бабуся (Марія Свіжінська), яка тиранить домашніх і схиляється перед чужою думкою, безвольна мати (несподівана і дуже вдала поява «по той бік камери» впливового кастинг-директора Алли Самойленко), яка перебуває у прострації після смерті чоловіка, та 5-річна сестра (Соня Халаїмова), що існує в цьому жалюгідному світі, не втрачаючи життєрадісності й не піддаючись впливу дорослих.
Надію на втечу дівчина пов'язує з ровесником на прізвисько Шрам (Максим Самчик), з яким усамітнюється під покровом хащів, що обступили містечко, немов перевтілюючись зі своїм коханим у таємничих лісових істот, чия чуттєвість не скута святенництвом. Втім нарікання бабусі, яка вимагає порвати з «цим бандитом», не те щоб зовсім уже позбавлені підстав – прекрасний принц Лариси разом із парочкою інших юних душогубців орудує на підхваті у місцевого кримінального авторитета. Фактично, в цьому світі єдиною альтернативою фарисейським догмам виявляється беззаконня.
Cоціальні реалії – хисткі декорації для чарівної казки про молодих людей
Фільму можна поставити у провину певну сюжетну незібраність. Дія складається з трьох ліній (або, скоріше, розпадається на них): митарства Лариси, що знемагає біля рідного вогнища, криваві походеньки Шрама і його товаришів та історія про загибель хлопчика з ромського табору. Ромський сюжет можна вилучити з фільму без жодної шкоди для розуміння двох інших, та й кримінальні перипетії за участі Шрама з драматургічної точки зору сприймаються як вставна новела.
Однак сценарні огріхи спокутує бездоганне стилістичне чуття молодого режисера. Разом із польським оператором Міхалом Енглертом, композитором Микитою Моісеєвім та акторами, яким вдається без жодної награності виконання «на підвищених тонах», Марися Нікітюк сплітає кілька історій з їхніми різноманітними жанровими прикметами від гангстерської драми до любовної у фантасмагоричну оповідь, в якій побутова фактура і знайомі соціальні реалії виявляються хисткими декораціями для чарівної казки про молодих людей, що намагаються звільнитися від злих чар.