Одним із найбільш помітних українських фільмів 2012-го року стала короткометражна робота Тоні Ноябрьової «День незалежності» про компанію молодиків «без певних занять», які намагаються, відповідно до своїх нехитрих уявлень про веселощі, відзначити головне національне свято. «Герой мого часу» – повнометражний дебют Ноябрьової – сприймається як продовження тієї картини, також будучи своєрідним антропологічним дослідженням вітчизняних соціальних маргіналій.
Де: кінотеатри України
Коли: з 20 вересня
Пов'язує згадані стрічки і центральний персонаж у чудовому виконанні Євгена Бушмакіна. Невдалий витівник з «Дня незалежності», чиї амбітні плани з нагоди торжества «намутити якихось приколів» обертаються хитаннями між кіосками і лавочками, в «Герої мого часу», отримуючи ім'я Жорик, дійсно виступає уособленням нашої сучасності.
На постамент епохи підіймається уродженець безвісної провінції
Не громадянський активіст, не волонтер, не ветеран ЗСУ, не піарник Медведчука – на постамент епохи підіймається уродженець безвісної провінції, що не володіє жодними, скільки-небудь помітними професійними навичками та здібностями, але непохитно впевнений, подібно Растиньяку (або, якщо завгодно, Степану Радченку), у своїй здатності завоювати столицю. Здається, що відсутність спеціалізованої освіти і виражених схильностей лише підтримує його віру у власні необмежені можливості, рівні в кожній зі сфер, які він може вирішити обрати своєю вотчиною.
Власне, оповідь і вибудувана на послідовній зміні професійних іпостасей підприємливого Жорика, що виступає то продавцем надувних іграшок, то охоронцем у галереї, то рознощиком води. У перерві між кар'єрними досягненнями герой встигає вступити в протистояння зі спільнотою сусідів і ЖЕКом та зробити спроби налагодити особисте життя.
Пронизана гіркотою оповідь свідчить, як мало наша дійсність змінилася
Слідуючи за Жориком, автори стрічки описують простір спальних районів, ринків і муніципальних контор, рівною мірою звичний нашим співгромадянам і рідкісний на вітчизняному великому екрані. Витримана в комедійній інтонації і при цьому пронизана гіркотою оповідь свідчить, як мало наша дійсність змінилася з моменту виходу «Дня незалежності». У засмічених під'їздах, корумпованості чиновників і поліцейських, загальній атмосфері соціального безправ'я і духовної убогості важко відшукати суттєві відмінності від мирних, стабільних часів правління Януковича. Здається, єдине, що дозволяє визначити, що дія картини розгортається після Революції Гідності, є наполегливі згадки про прагнення українського суспільства до Европи – згадки, що отримують негайне спростування.
Болісну достовірність тому, що відбувається, надають не тільки впізнавані побутові деталі, ситуації та яскравий вуличний суржик, а й виразні типажі, що належать до різних соціальних прошарків і сфер діяльності, проте об'єднані якоюсь пихатою, самовдоволеною, якщо можна так висловитися, пасивністю.
Фільм є переконливим закликом до змін
Натомість Жорик принаймні прагне змінити на краще власну долю і навіть намагається в міру своїх скромних сил облагородити навколишній простір. Це наділяє його, при всій його інфантильності і майже зворушливому жлобстві, чимось насправді героїчним.
Хай там як, картина Тоні Ноябрьової, розповідаючи про людей, що не володіють громадянською позицією, демонструючи всю хисткість і незначущість соціально-політичних трансформацій, є по-справжньому переконливим закликом до змін.