Книги якось перестали бути самоцінними. Все частіше вони мисляться як атрибут певного образу («smart is new sexy»), як інвестиція в себе (раціональне мислення, привіт) чи можливість скинути оберти, побути із собою наодинці і розвантажити голову (біохакінг для бідних). І тут як подивитись: якщо романтично, то книги відверто використовують не за призначенням; якщо ж прагматично, то добре, що таким посередником між людиною і всім іншим виступають саме вони.
Щось подібне можна побачити і на львівському Форумі видавців, який від цього року зветься просто і «по-чужинському»: BookForum. До речі, цього разу він ще й ювілейний, двадцять п’ятий. Хоч подібна тенденція простежується на ньому віддавна: Форум – це не про книжки. Точніше так: Форум – це далеко не лише про книжки.
Цього разу Форум ще й ювілейний, двадцять п’ятий
Книжки – нові та перевидання, бестселери і віддруковані накладом у триста примірників, важливі і химерні – все більше постають приводом: приїхати і поваритись п`ять днів у спільноті «своїх», мало спати і не переживати через це; себе показати та на інших подивитись; самоствердитися за рахунок побіжної приналежності до чогось хай би навіть позірно «інтелектуального». Звісно, видавці також і гроші тут заробляють, але їх на Форумі кілька сотень, а відвідувачів і довкола-книжкової братії куди більше. От і формується спільнота, строката й неоднорідна. Хтось скаже, що це і є найпершим завданням хорошого фестивалю: зібрати в одному місці не просто скількись тисяч відвідувачів, а саме специфічне community; і він буде правий.
Проте є момент. Колись, на початках всієї цієї історії (тобто чверть століття тому), українських видавців було так мало, що вони справді могли нагадувати родину. Однак пройшло два десятиліття, відбувся ривок, так чи інак пов’язаний із 2014-м роком, і постав ринок: ще поганенько структурований, зі своїми білими плямами (власний нон-фікшн) і чорними дірами (відсутність цеху художніх редакторів), але він наявний. Він є. І спільнота починає ділитись та спеціалізуватись, атомізуватися, складати фракції і клуби за інтересами. Що теж непогано за умови, коли професіоналізм і притомна конкуренція не перетворюється на відверте хамство і бажання зловтішатися над чужими помилками, яких не бракує.
У такій, загалом нормальній і продуктивній ситуації, дещо гостріше постає питання книжкових нагород Форуму, які тепер іменуються BookForum Best Book Award. З одного боку, більшість із причетних розуміє: те, що відбувається на Форумі, залишається на Форумі. Ці книжкові відзнаки, скажімо, вже для Києва і київських читачів/покупців фактично нічого не важать. Ну хіба Гран-прі, до якого є підвищена увага в силу нашої непохитної любові до будь-яких ієрархій. Але ж – і це по-друге – певні тенденції форумні нагороди таки відстежують та й за роки існування фестивалю вони забезпечили собі сякий-такий символічний капітал. Тобто вони не є аж такими важливими, проте все ще вважаються престижними. Мало хто чесно про це скаже, але багатьом мати їх реально хочеться. Позаяк не так багато у нас професійних нагород у межах цього ринку.
Видавництв он скільки, а офіційних номінацій лишень шістнадцять
Ну і начебто зрозуміло: оцінюють і нагороджують не видавництва як такі, а окремі видання, що в правильній пропорції демонструють гармонійний союз оформлення і наповнення. Щоб і красиво, і корисно. Принцип «кожній свашці по ковбасці» («всім прикметним видавництвам дати хоч щось») важливим і прописаним геть не є; він радше напівсвідомо тримається в голові, ніж свідомо артикулюється і втілюється на практиці. Та й узагалі: видавництв он скільки, а офіційних номінацій лишень шістнадцять (є ще зо два десятки менш регламентованих відзнак). Всім не догодиш, бо і не треба. Бо це шлях у нікуди.
Але і тут книги постають приводом: розмітити ринок, провести перекличку важливих гравців, накреслити певні демаркаційні лінії, мовляв, це добре, а це вже/ще ні. Начебто ж саме окремі книжки отримують нагороди, проте за цим усім стоїть щось іще: дух часу, ненав’язлива, бо приватна кон’юнктура кожного з учасників процесу, власне розуміння, що є добрим і потрібним саме сьогодні. Загалом так воно з усіма преміями і скрізь, без винятку.
«Наш герб. Українські символи від княжих часів до сьогодення»
Отже, премії. Гран-прі цього року відійшло видавництву «Родовід» за книгу «Наш герб. Українські символи від княжих часів до сьогодення» історика Андрія Гречила та редактора Богдана Завітія. Велике ладне видання, пишно зроблена візуальна книга, яких серед володарів у цій номінації за всі роки було чи не найбільше. Вона добре римується і зі столітнім ювілеєм подій 1918-го року, і згаданий дух часу в ній присутній, та й рівень українських видавців по цій книзі можна заміряти. Отримала – і добре, бо минулі кілька років Гран-прі не давали, а це правильним аж ніяк не виглядає.
Кілька років Гран-прі не давали
У номінації «класична іноземна література» перемогли блискучі «Моральні листи до Луцілія» Сенеки, що над ними працював авторитетний перекладач зі старшого покоління Андрій Содомора. Насправді подібні видання, без яких важко уявити будь-який європейський книжковий ринок, в Україні виходять більш-менш нечасто. Тим важливіше було його відзначити. Що і зробили.
«За лаштунками в музеї»
У номінації «сучасна іноземна література» цілком заслужено переміг роман «За лаштунками в музеї» все популярнішої у нас Кейт Аткінсон: кучерявий дебют про звивисті шляхи англійської родини, де таємниць і ненадривного психологізму приблизно порівну. Ще з прикметного: найкращим нон-фікшином визнали книгу про в’єтнамську війну – «Ми були солдатами... і молодими» Гаролда Мура і Джозефа Ґелловея.
А от у двох номінаціях велике журі, що складалось із представників трьох малих, які працювали у Харкові, Львові та Києві, нагороди не присудило – і це вкрай прикметно. Те, що очевидного лідера не змогли вибрати в номінації «сучасна українська проза», добре віддзеркалює незаперечний факт: минулий рік для нашої прози був геть невдалим. Певно, ми ще не маємо критичної маси притомних авторів, які б могли змінювати одне одного від року до року: типу цього року десять письменників щось видають, наступного – інші десять. Поки ні.
«Казки на ніч для дівчат-бунтарок»
Ну а друга номінація, яка залишилась без переможця, – «література з економіки, бізнесу, фінансів». Здається, як так, у країні бум мотивуючої і «все-пояснювальної» літератури, стільки всього є, а переможця нема? Є то є, але видавці, вочевидь, злегка заїлись, думаючи, що на хвилі популярності певного формату можна видавати будь-що і будь-як. А воно ні. Окрема приємність – перемога книги «Казки на ніч для дівчат-бунтарок» Елени Фавіллі («література для дітей від 6 до 12»): правильний і дуже потрібний soft-фемінізм для молодого покоління. Більше б такого.
Ринок є. Аби лиш тепер його не втратити
Словом, книжки часто сприймаються нині як привід: чи то прокачати себе, чи то кудись поїхати, а чи подумати про літринок загалом. І це непогано: куди гірше було б, якби вони поставали не приводом, а, перепрошую, привидом. Було б значно тривожніше, якби ринок нікуди не рухався і радів з того, що він просто ще остаточно не вмер. Адже українські книжки-привиди, яких не видно, але десь колись начебто хтось їх бачив, – це наша нещодавня реальність, і вертатись до неї ну ніяк не хочеться. Куди краще мати Форум і дивакувату спільноту, і п`ять сотень книжок, поданих на нагороди; і самі ці специфічні нагороди, які, попри все, щось добре та й роблять. Принаймні свідчать: ринок є. Це я вам і як літературний критик та член журі BookForum Best Book Award-2018 також можу підтвердити. Таки справді є. Аби лиш тепер його не втратити.