Вражений «Грозовим перевалом» Емілі Бронте, Данте Габріель Россетті писав: «Дія роману відбувається у Пеклі, однак у людей та місцевостей англійські імена». Аналогічне висловлювання було б справедливим і стосовно «Донбасу» Сергія Лозниці, у якому звичні українські та російські імена лише підкреслюють інфернальний жах того, що діється.
Де: кінотеатри країни
Коли: з 18 жовтня
Безкомпромісний, безжальний, хоча і сповнений співчуття, незручний фільм Лозниці є ідеальною мішенню для наших співвітчизників з числа тих, хто переконаний, ніби мистецтво, особливо у роки війни, покликане неодмінно сягати вершин патріотизму. При цьому під патріотизмом вони розуміють виключно створення вигаданого світу героїзму та самопожертви з необхідною домішкою злодійства, що одержує віддання ближче до фіналу.
До нестерпності переконливо відтворює найстрашніші риси тривожної сучасності
На відміну від цього новоявленого варіанту соціалістичного реалізму, зразки якого все частіше з'являються на вітчизняних кіноекранах (достатньо згадати стрічку Зази Буадзе «Позивний Бандерас», що вийшла у прокат минулого тижня), «Донбас» до нестерпності переконливо відтворює найстрашніші риси нашої тривожної сучасності. Оповідь складена з дюжини новел про «новоросійські» будні з їх підвалами, міжусобицями та святкуваннями. Більшість з них є кінематографічним втіленням аматорських відео та розповідей очевидців. Наприклад, історія про німецького журналіста на козацькому блокпості стала відома завдяки фотографу та режисерові Олександру Течінському, який його супроводжував і який з'явився у відповідному епізоді в ролі себе самого.
При всій відповідності документальним свідченням, дія набуває виразного відтінку фантасмагорії, тональності гротеску, схильність до яких так гостро проявилася ще у «Лагідній». Варто зазначити, що ця особливість, попри всю насиченість творчості Лозниці кодами російської культури, ріднить її з українськими традиціями змішення реальності та карикатури, безглуздого та жахливого. Персонажі-маски цієї макабричної пляски (або, можливо, люди, що скинули маски) існують у владі тваринних інстинктів, прикривають їх патріотичними вигуками, що в'їлися скоріш у плоть, ніж у дух.
Курйозні та шокуючі, моторошні й смішні, настільки впізнавані (для тих, хто був їх свідком або знаходив у собі душевні сили переглядати відповідні ролики) сцени розправ, віджатій та весілль можна назвати одним з найбільш виразних кінематографічних звернень до апокаліптичного жанру.
Видатний нідерландський історик Йоган Гейзинга у роботі Homo Ludens стверджував: в основі людської культури лежить наша непозбутня схильність до гри, адже кожна гра встановлює певний порядок та правила. Фільм Лозниці свідчить про зворотне. Його герої, або, точніше, наші співгромадяни з їх специфічним світоглядом (носіїв якого не так вже й складно зустріти в Києві, Дніпрі або Чернігові), грають у революцію, у побудову нового суспільства, у самовіддану боротьбу за світлі ідеали. Грають перед камерами, створюючи сюжети для пропагандистських каналів, грають у кота-мишки з приреченими жертвами, грають один перед одним та перед самими собою. Гра немов легітимізує беззаконня, створює хиткий фантом державних інституцій та ідеологічних переконань, що ховає жадібність, владолюбство та насолоду насильством; ховає крах цивілізації, в якому розпад суспільних зв'язків невід'ємно пов'язаний з моральним падінням.
Вважати стрічку закликом відгородитися від захоплених територій, немов від проклятих руїн Єрихону?
При цьому «Донбас» зовсім не є зображенням кінця світу в окремо взятому регіоні. Адже ця геєнна (у якій знемагають чимало праведників, немов покликаних врятувати край від долі Содому та Гоморри) не обмежена підконтрольною сепаратистам та російським військам зоною. Багато хто хотів би вважати стрічку Лозниці закликом відгородитися від захоплених територій з їх мешканцями, немов від проклятих руїн Єрихону. Насправді ж фільм свідчить про ненадійність, проникність якщо не блокпостів, що відокремлюють ОРДЛО від решти України, то ментальних кордонів.
Нехай збіговиська бісів, що тут розпоряджаються, починаються здебільшого з гімну ДНР - подекуди можна почути й «Ще не вмерла ...». Кримінальники, які начепили личини борців з фашизмом, чиновники, що невтомно присягають на вірність будь-якій владі, звичайні громадяни, що ладні не тільки стати вдячними глядачами чергової наруги над Христом, але й приєднатися до розправи, складають мозаїчний образ деградації людської особистості, яка виявилася здатною переступити будь-які людські та Божі закони, позбувшись від страху покарання (або, навпаки, під впливом страху). Цей образ, ніби картини Босха та Брейгеля, книги Вільяма Берроуза та Гоголя, постає репортажем із того пекла, що не має чітких географічних координат, а таїться в душі кожного з нас.