Дивитеся на купюру 200 гривень - бачите Лесю Українку. Це фото 1890 року, і їй на ньому 19 років. Перед вами найбільш відоме зображення Лесі, бо на ньому вона ідеально відповідає образу в суспільній свідомості: поетка, яка боролася за національне відродження та соціальну справедливість. Вже сім років вона хворіє туберкульозом кісток, київський професор Рінек прооперував їй ліву руку, видаливши декілька уражених кісток. Леся вивчила французьку, німецьку, польську, болгарську, давньогрецьку та латинську мови і написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Шість років тому вона вирішила, замість свого справжнього прізвища Косач, підписуватися псевдонімом Українка. Досить зухвало, адже сумнозвісний Емський указ вже 14 років забороняв друкувати книжки українською мовою.
Але існує й зовсім інший портрет Українки, про який згадують значно рідше через його вкрай дивний вигляд та неприємну історію. Його написав у 1900 році львівський художник Іван Труш. Труша називають імпресіоністом, але цей портрет близький до експресіонізму, який з’явиться наступного 1901 року в Парижі.
Обличчя світить, немов прожектор, вона схожа на жорстоку богиню
Обличчя Українки світить з нього, немов прожектор, а сама вона схожа на хворобливу й жорстоку богиню. Портрет повісили в редакції львівського «Вісника», де його побачила сама модель. «…мала задоволення бачити свій портрет, намальований у Києві, - згадувала вона. - Не знаю чому, але чомусь смішно на це дивитися». «Це вона себе ще на 200 гривнях не бачила!» - міг би зауважити наш сучасник.
Іван Труш «Портрет Лесі Українки» 1900
Історія з портретом Труша мала несподіване продовження. Через деякий час художник продав портрет Українки польському професору Леону Пінінському. Поетку це страшенно розлютило: «Як я вже позувала, наражаючи своє здоров’я, гаючи свій час, і зовсім не інтересуюсь виставлянням моїх портретів, але як вже той портрет є і для нього позувала, то хай би вже краще він висів в українській громадській хаті, а не в польського пана».
У цей же час Українка переживала важку особисту драму. Вона закохалася у білоруського марксиста Сергія Мержинського. Кохання було приречене з першого ж дня. Пєчаль. Мержинський був тяжко хворий на туберкульоз, думав виключно про мітинги й політичну боротьбу, а до того ж ще й був закоханий у революціонерку Віру Крижанівську-Тучапську. Довгий час поміж поеткою та марксистом були платонічні стосунки, але коли хвороба прикувала його до ліжка, Леся раптом вирішила, що буде з ним до останньої хвилини.
Ситуація вражала абсурдом
Українка читала Мержинському, грала йому на фортепіано й виконувала ще одну вельми неприємну для неї роль: писала під диктовку любовні листи до Крижанівської, яка на той момент перебувала на засланні у Вологді. Ситуація вражала абсурдом. До неї найбільше пасував вірш Українки, який вона написала ще вісім років тому - Contra spem spero («Без надії сподіваюсь»). Вона утворила цей вислів за аналогією із виразом Овідія Dum spiro, spero («Поки дихаю, сподіваюсь»). Щоб не збожеволіти остаточно, Леся написала за одну ніч драму «Одержима» про послідовницю Христа Міріам, яку наприкінці забили камінням іудеї, фарисеї та садукеї.
Леся Українка та Сергій Мержинський