«Холодна війна» Павла Павліковського – драма з піснями та танцями, майже мюзикл у часи тоталітарного мороку. Польща цього року висунула стрічку на «Оскар». І це вже друга номінація у режисера, вперше він був номінований і отримав «Оскар» у 2015 за чудовий фільм «Іда».
Де: кінотеатри України
Коли: з 8 листопада
Доля їм призначила побачення
1949 рік, композитор – Віктор (Томаш Кот) і педагог танців – Ірена у виконанні прекрасної Агати Кулєши (яка до того яскраво зіграла в «Іді») їздять по селах у пошуках талановитої молоді й автентичних пісень, щоб згодом створити показовий народний колектив «Мазурек». Цікаво, що в одному з сіл вони чують лемківську (етнографічна група українців) пісню і хтось каже, що це ж не наша, мовляв, не польська пісня, на що чують у відповідь: «Але ж вона така гарна!» Коли на відбірковому турі перед ними співає Зула (Джоенна Куліг), молода та вродлива білявка, та ще й співає пісню «Сердце, тебе не хочеться покоя...» (з радянського мюзиклу «Веселые ребята»), Ірена з ревністю каже, що вона нам не підходить, а Віктор, зачарований молодичкою, тільки й зможе що вимовити: «В неї є темперамент» і все. Доля, як хтось гарно сказав, їм призначила побачення. Кохання захопило їх відразу і назавжди.
Зула стала примою, а Віктор – диригентом. Вона на сцені, а він в оркестровій ямі. І закрутилася – замерехтіла карусель, віночок музичних номерів польських народних пісень і танців у виконанні «Мазурек». А головною піснею-рефреном всього фільму стає народна пісня «Два серця». Але вже дуже скоро чиновники від компартії склали свій, ідеологічно вірний репертуар, не все ж про кохання та про долю, треба і про головного керманича та поводиря у світле майбутнє співати. Ці епізоди нагадали відомі нам концерти з радянських часів.
«Мазурек» почав гастролювати в країни соцтабору: Югославія, Москва, Берлін та Париж. В одній із цих поїздок Віктор вирішує залишитися і Зула повертається до похмурої сірої батьківщини сама. Починається вже друга пісня: про розлуку та розставання, про короткі зустрічі, виснажливі тугу і сум. Та багато чого ще їм випаде пережити в ті жорстокі непевні часи, щоб дійти до кінця разом.
За сьогоднішніми мірками це майже короткий метр
Павліковський у дуже малому хронометражі (84 хв.), за сьогоднішніми мірками це майже короткий метр, розповів велику історію кохання і показав цілий зріз епохи. До речі, ранній Павліковський починав з документальних короткометражок, серед яких фільми про Венедикта Єрофеєва та Жиріновського. В «Холодній війні» матеріалу б вистачило на серіал по типу «Вавілон-Берлін». Але в тому й режисерська майстерність (нагадаю, що Павліковський отримав приз за режисуру в Каннах) зробити філігранне, мереживне тло, щоб на ньому короткочасно, як спалахом, висвітити фігури людей та їхні долі й лише контуром визначити всю глибину пережитого болю. Можливо, ця лаконічність та сухість завадили мені, врешті-решт, на повну емоцію підключитися до картини.
Майже в акварельному монохромі на екрані закарбовані старі, затерті часом фото з минулого, що ми їх по одному періодично витягаємо з альбому пам‘яті: тут були ми і відчували це. Чи наче забута, улюблена пісня, яка виринає луною, і нагадує, як колись була пережита і виспівана на короткому, зривистому диханні, але з самого нутра, про два серця, що палко кохали.