У нашому прокаті надзвичайно рідко трапляється білоруське кіно. «Кришталь» Дар'ї Жук вартий уваги вже хоча б через це.
Де: кінотеатри України
Коли: з 8 листопада
Ця картина має фестивальну історію. Так, її світова прем'єра відбулася в секції «На Схід від Заходу» на кінофестивалі в Карлових Варах у червні цього року, а в липні фільм отримав Гран-Прі «Золотий Дюк» на Одеському міжнародному кінофестивалі.
Режисерка фільму сама по собі має цікаву біографію: в 1990-ті, будучи 16-річною, Дар’я Жук за запрошенням поїхала вчитися в США. Отримала економічну освіту в Гарвардському університеті. Працювала в Нью-Йорку на каналі HBO, паралельно продюсуючи документальне кіно й факультативно навчаючись кінематографу в Гарварді.
Дар'я Жук, фото: Денис Дзюба/«Белсат»
У 2015-му з відзнакою закінчила Колумбійський університет за спеціальністю «режисура». Виграла низку грантів від престижних фондів, зокрема грант компанії Panavision для нових режисерів New Filmmaker Grant (2012) і міждисциплінарний грант Колумбійського університету Art Works Grant (2012). Отримала право вести власний курс із режисури в Колумбійському університеті за рік до отримання режисерського диплому. Роботи Дар'ї Жук були показані на таких фестивалях, як «Дзеркало» імені А. Тарковського в Іванові, Oaxaca Film Fest в Мексиці, Palm Springs International Film Festival, Atlanta Film Festival, Santa Fe Independent Film Festival, SXSW в Америці, а також на фестивалях у Канаді, Німеччині та Південній Кореї.
За свою короткометражку «Справжня американка» Дар'я отримала приз за найкращу режисуру від New York Women in Film and Television, а також диплом на Мінському міжнародному кінофестивалі «Лістапад». Фільм «Що тебе не вбиває» зібрав кілька нагород, включаючи приз за найкращий короткометражний фільм на Бостонському фестивалі. В 2018 році закінчила роботу над своїм дебютним повним метром «Кришталь», що став першим кінопроектом спільного виробництва Білорусі, Росії, США й Німеччини.
Згідно з сюжетом, серед розрухи 1990-х безробітна ді-джейка Веля (Аліна Насібулліна), аби отримати візу в США, вказує в документах випадковий телефонний номер, на який, виявляється, подзвонять з консульства, щоб перевірити місце її роботи. Єдиний спосіб підтвердити легенду – сидіти кілька днів у невеликому заводському містечку, в квартирі, де стоїть саме той телефон, аби вчасно відповісти на дзвінок. Мешканці квартири – простий люд, місцевий пролетаріат. Готуються до весілля. На непрохану гостю реагують по-різному: від співчуття до цілковитого несприйняття. Дзвінок все не лунає, чекання затягується, конфлікти наростають.
Тож це міг би бути сюжет для комедії: столична штучка приїздить у провінцію. Але це не комедія. Веля в першу чергу випадає з пострадянського середовища своїм прагненням до свободи. Яка для оточуючих її чоловіків і жінок – порожній звук. Їм важливі правила, звичаї, «понятія». Велі, яка, втім, має власний тягар брехні, з ними не зійтися. Закінчується це все для неї кепсько – але водночас і робить її сильнішою.
Цей фільм не позбавлений недоліків, властивих для повнометражних дебютів – деяка прямолінійність ситуацій, занадто типові персонажі, сценарні огріхи. Але атмосфера 1990-х, вулиці, інтер’єри, характери – все це змальовано доволі точно й не без гумору, плюс яскраво типажні акторські роботи. Головне ж - вкладене режисеркою послання про важливість свободи й важкість її здобуття – висловлене переконливо й сильно.
Таких фільмів, до речі, все ще бракує нашому, українському кіно.