У «Ворошиловграді» Сергія Жадана описана боротьба за бензоколонку, що загублена на одвічному українському фронтирі, у просторі варварства, беззаконня та героїзму. Є в цій історії щось і від «Чудової сімки», і від «Іліади», і від магічного реалізму Астуріаса і Коцюбинського. Разом з тим незавершенність, неясність висліду протистояння між законними власниками і зрослим з владою криміналітетом перетворює в нашому сприйнятті події роману, що розгортаються за часів удаваної стабільності режиму Януковича, у передчуття, передвістя війни, що вибухнула і також є далекою від завершення.
Не дуже підходить для перенесення на екран
При всій значущості та актуальності твору, його особлива поетичність, єдність жорсткого реалізму, впізнаваного побуту і фантасмагорії не дуже підходить для перенесення на екран. І хоча позиціонування фільму у прокатній кампанії як «пригодницького екшну» не повинно вводити в оману, воно, принаймні, точно вказує, що автори відмовилися від спроб відтворити епічні та містичні елементи і зосередилися на основній фабулі, відповідній жанровим прикметам кримінальної драми та вестерну.
Де: кінотеатри України
Коли: з 8 листопада
Отже, 30-річний Герман повертається у рідне донбаське містечко, прах якого, як йому здавалося, назавжди обтрусив у закутках харківського політичного закулісся. Повертається, як вважає, лише на декілька днів, щоб залагодити питання з братовою бензоколонкою (як водиться, записана вона на Германа). Але з'ясовується, що на бензоколонку поклали око місцеві верховоди, готові перейти від спроб підкупу і бюрократичних прийомів до більш радикальних засобів переконання. І тоді Герман розуміє, що нарешті знайшов своє місце під сонцем, за яке готовий битися, а також людей, здатних стати з ним пліч-о-пліч.
Захоплює не так сюжет, скільки яскрава образність
Що ж, у шанувальників роману немає серйозного приводу скаржитися на відступи від першоджерела. Більш того, парадоксально, але саме близькість екранної оповіді до тексту можна назвати одним з головних недоліків стрічки. Кримінальні, детективні лінії твору Жадана раз у раз губляться у ліричних відступах, обриваються, втрачають послідовність, однак сюжетна хиткість сприймається як метафоричність, недомовленість обертається багатозначними фігурами замовчування. Читача захоплює не так сюжет, скільки яскрава образність, невимушене змішання рутини і чарівництва, вторгнення у повсякденність тіней забутих предків, обривків древніх легенд і химерних ритуалів, які віддають то блюзнірством, то полум'яною вірою.
На жаль, у екранному варіанті це перетворюється у відверту незв'язність і нечіткість. Авторам картини нічого запропонувати глядачеві замість тієї атмосфери і стилю, що скріплювали досить розрізнені епізоди у книзі. «Дике поле», позбавлене цієї своєрідності манери викладу, розпадається на фрагменти, що часто не мають видимого зв'язку з основною дією (тому припустимо, що картина Лодигіна належить до рідкісних екранізацій, до яких краще поставляться ті, хто читав книгу, оскільки вони хоча б будуть розуміти, що і чому відбувається). Напруженість небагатьох екшн-сцен, у романі наповнених справжнім накалом на зразок епізоду на залізничному переїзді, йде у пісок постановочної незграбності, статичності мізансцен і операторської роботи.
«Дике поле» розпадається на фрагменти
Про останню варто сказати окремо, оскільки під час перегляду нерідко виникає відчуття, що головним на знімальному майданчику був саме оператор, а не режисер. Череда парних склейок середніх планів, вивірено симетричних, немов відмиленних фотошопом, і великих «портретних» - так, що голова ледь уміщається у кадрі - своєю одноманітністю та телевізійною стерильністю може вивести з себе і святого пустельника. Ця безжиттєва декоративність, що дратує і сама по собі, зовсім не відповідає фактурі, перетворюючи застарілі вулички Старобільська на подобу київської Воздвиженки, житлові вагончики і місця для сходок - у павільйони для зйомок рекламних кліпів.
При цьому основний посил історії, пафос відстоювання свого, нищить практично повна відсутність персонажів, які стали соратниками героїв у битві за бензоколонку, які й втілювали у Жадана колективний дух жителів Донбасу. У книзі, при всій епізодичності, були дуже виразно виписані циганські родичі Кочі, товариші по футболу Травмованого та друзі дитинства Германа.
Може вивести з себе і святого пустельника
Всі ці пошарпані 90-ми люди, що опустилися, нічого не домігшись, але зберегли внутрішній стрижень, готові постояти за «свого» навіть у безнадійній справі. У фільмі вони з'являються лише у кульмінації, немов роялі з кущів, що розмахують нунчаками. З огляду на досить бліді центральні образи це зводить нанівець один з центральних монологів роману, де олігарх Марлен каже про твердолобу упертість місцевих, яких не вдається переконати ні підкупом, ні погрозами, які протистоять капіталу, тримаючись за свої безплідні землі - адже з таким осудом описаний ним донбаський характер не отримує виразного відображення.
Безсумнівно, фільм не позбавлений чеснот, що заслуговують згадки. Потрібно відзначити зйомки у місті, де відбувалася дія роману, Старобільську, та його околицях. Можна тільки уявити, наскільки ускладнило виробництво це відважне рішення прикрасити картину справжньою донбаською натурою, знімаючи у прифронтовому місті, майже відрізаному від державної інфраструктури.
Відмінний приклад двомовності
Серед головних удач назвемо й відмінний приклад (який, на жаль, навряд чи буде підхоплений через законодавчі перепони) двомовності, яка додає достовірності діалогам й підкреслює як зіткнення культур, так й їх взаємопроникнення, здатність представників різних регіонів піднятися над недовірою й ворожістю. Завдяки російській набуває несподіваний злободенний вимір згадана новела з Марленом. Якщо у романі цей герой виступає бісом кримінального світу, від кривавого причастя якого відмовляється Герман, у фільмі зі своїм владним «говори по-русски» він сприймається і як посланець імперії, яка готується нанести удар.
І все ж окремі позитивні якості (додамо також виразне виконання Володимира Ямненка (Коча), Ігоря Портянка (Микола Миколайович) та Романа Халаїмова (Марлен)) не дуже скрашують перегляд стрічки, що виглядає як ілюстрація до роману - скоріше безбарвна, ніж кольорова або чорно-біла. І заявлена рішучість авторів взятися тепер за екранізацію «Інтернату» навряд чи порадує багатьох шанувальників Сергія Жадана.