Поява в Києві нормально зробленого спектаклю, на який було б не боляче піти чи навіть не соромно відправити знайомого іноземця, це подія, що трапляється, скажімо, максимум тричі на рік. Увесь інший час жителі чи гості столиці змушені харчуватися або хуйово реалізованими (читай за нуль грошей) цікавими задумками, або не менш хуйово реалізованими (але при цьому ще й за гроші) естетично запилюженими виставами, ну, наприклад, держтеатрів. А коли виникає ціла лінія хороших спектаклів - це подія з розряду неймовірних. Про появу таких у центрі сучмистецтва «ДАХ» і хочу розказати.
«Анна Кареніна», 6 та 7 грудня о 19:00, «ДАХ» (Київ, вул. Велика Васильківська, 136 )
«Парадокси злочину»
«Сон Аліси»
«Анна Кареніна»
Створюється певний світ сновидіння
Лінія нових вистав ДАХу заснована на текстах Кліма. Хто не в курсі, це такий сучасний цілковито поїхавший російський драматург та режисер українського походження. З формальної сторони його абсурдистськи організована драма виглядає, як діалоги Бекета - часто ніби ні про що. А з ідейної – як пережована достоєвщина з інтертекстуальними вкрапленнями від Біблії до Платона чи Честертона. За духом в його роботах створюється певний світ сновидіння чи бекетівські «ніде й ніколи».
Відвідувачі весняного startup гогольfest у Маріуполі можуть згадати гіркий досвід показу Klim Slow Art Set. Трьох з чимось годинного колажу клімовських текстів. Тоді робота була до крові в очах сирою, абсолютно розсипалася в просторі. А сама ідея демонструвати майже голі тексти, при цьому говорити про можливість, цитую, «насолоджуватися», та ще й брати за це гроші в нашу-то постдраматичну епоху - це вибачте мене. Для чого це показували навесні – курва його знає.
«Сон Аліси»
Але в кінці літа режисер та керівник ДАХу Владислав Троїцький почав роботу над трьома вже окремими повноцінними виставами за попередніми частинами слоу арт сету. І раптом виявилося, що ці вистави ще й добре зроблені. Формально - це музично-драматичний театр, де роль драматичного елемента забезпечують вищезгадані абсурдні тексти Кліма. Це спектаклі «Сон Аліси», «Парадокси злочину» та «Анна Кареніна». Поетика театральної мови всіх трьох дуже схожа. Тому достатньо розповісти про будь-яку з них.
Драматичну роль забезпечує абсурд
Якщо конкретно, то «Сон Аліси» побудований на повторах тотожних фрагментів тексту. Кожен повторюється тричі різною групою акторів і з музичним супроводом різного характеру. Якраз на зрізі двох фрагментів і виникає простір для інтерпретації. За повторами не нудно спостерігати, тому що є можливість порівнювати нюанси кожної реалізації.
Що стосується акторів, то неможливо не помітити, що їх рівень надто відмінний. Від тих, чия гра такому типу театру підходить, до, наприклад, Андрія Палатного, який у всіх виставах грає Андрія Палатного як менеджера «ДАХу», що рекламує його проекти.
«Парадокси злочину»
Режисура неочікувано також на рівні. В ній присутня фантазія, складові психологічного, візуального, предметного та музичного театру. Власне про музику: щоразу це різний жанр. Характерно Троїцький працює з жанрами найпримітивнішими, такими, які дуже просто поєднати. Наприклад, танго або звучання à la ДахаБраха. В цілому музика працює із прямою чуттєвістю. Тобто робить сумно там, де має бути сумно, і т.д. Що якби трішки тупо. Тому найсильнішою стороною вистави є візуальне.
Цього разу Троїцький запросив нових людей для роботи зі світлом. Тут немає жалюгідно оформлених дешевих проекцій, що з’являлися в попередніх проектах «ДАХу». Натомість присутня чудова та складна робота з простором та сценографією.
«Сон Аліси»
Не дай боже інтелектуального характеру
Текст – максимально недраматичний. Але вистава тримається лише на ньому. Забери слова, і вона розвалиться. Немає концепту, формальних рамок (або їх змін) чи енергії, що в сучасному театрі стали ключовими. Саме вони замінили зв’язкову роль, яку в традиційному варіанті виконували текст, сюжет, наратив і тому подібні пережиті речі. Ще одним очевидним мінусом є душевність, характерна для пізньорадянської свідомості Троїцього. Тобто в цілому більше йдеться про намагання створити мрійливий настрій, аніж зіткнути глядача із чимось новим, і не дай боже новим інтелектуального характеру.
Абсолютно ті ж речі стосуються вистав «Парадокси злочину» та «Анна Кареніна», які за основу мають інші тексти Кліма. Але їх театральна мова - дуже подібного характеру.
Загалом можна говорити про справді добре зроблений, але все ж ні в якому разі не новаторський, навіть для українського контексту, приємний і комфортний театр. Але вже добре, що хоча б так.
Фото: Anastasiia Mantach, Artem Galkin