Спочатку Михайло Рощин написав «сучасну історію у двох частинах, з прологом» («Валентин і Валентина» - тут і далі прим.). Потім Іван Вирипаєв надихнувся Рощиним та написав свою версію сучасної історії («Валентинів день»). А потім режисерка Марія Лук'янова надихнулася Вирипаєвим та поставила – свою. Отже, «Мелодрама». Ні, це не про жанр, це – назва. Жанр на афіші значиться як «помста любов'ю у двох діях». Що це за помста, поки не зрозуміло, але розберемося.
Де: Малий драматичний театр (вул. Гончара, 33)
Коли: 9 грудня о 19:00
Є дві речі: любов та любов
«Не намагайтеся шукати логіку у часі – у часі логіки немає. Не намагайтеся пояснити час логічним шляхом, часу як такого не існує. Є дві речі: любов та любов» – не дарма Вирипаєв вибирає епіграфом до п'єси саме ці рядки (філософ Кора Аль Музані). Любов – міра всіх речей: і для його п'єси, і для постановки Марії Лук'янової.
П'єса Михайла Рощина «Валентин і Валентина» в сімдесяті роки мала надзвичайний успіх в Союзі. А пізніше, на рубежі століть, свою версію цієї історії написав Іван Вирипаєв. Його Валентині - вже шістдесят, живе вона чудесним примарним минулим, так само кохає Валентина (який, на хвилиночку, 20 років тому помер) та тісно межує з його нелюбою дружиною. Він-то, Валентин, ще в 70-х встиг одружитися з сусідкою Катею. Потім помер. А сусідка залишилась.
Сварки й суперечки зі смакуванням спогадів
Баби чергують сварки й суперечки зі смакуванням спогадів. Однієї з них – Каті – все ж пощастило тоді стати його дружиною. Інша – по-справжньому люба Валя – стала жертвою наклепу суперниці та змушена була провести життя на самоті, задовольняючись рідкісними побаченнями з Валентином під час тривалих (Москва-Владивосток) відряджень дружини-провідниці.
«Мелодрама», як кіноплівка, демонструє кадри минулого та сьогодення героїв. Ось перед глядачем 60-річна Валентина. Ось її ровесниця Катя. А ось вони ж, але вже (ще) у 18-20 років. Або у 35-40. І Валентину стільки ж. Так, він, епізодами, ще живий.
Валя (Вероніка Шостак / Марина Кошкіна) - з наспіх підібраним під фіолетовим беретом волоссям, в «бабському» наряді з довгої шерстяної спідниці, гольфу пісочного кольору, застебнутого на всі ґудзики кардигану. Завжди злегка розпатлана, завжди з розгубленою посмішкою. У руці - блискуча рожева, здається б/в, гелева кулька на мотузочці, яку вона незабаром причепить до сплячої п'яної Каті.
Подорож - це маршрут від своєї хати до Валіної
Катя (Лариса Шелоумова) – абсолютний антипод «благородної дівиці», «урод», як в п'єсі називає її Валя. Пом'ята алкоголічка, яка вже мало нагадує струнку бадьору ідеалістку. У синій робі, з шаллю на попереку, в хутряній, напевно поїденій міллю, шапкою та стійким перегаром. У руках - або гармонь, або пляшка. Колишня провідниця потягу Москва-Владивосток тепер рідко виходить зі стану «в дрова», тому її подорож обмежується маршрутом від своєї хати до Валіної.
Валентин (Кирило Прокопчук), звичайно, теж з'являється на цьому святі життя. Але як привид, як улюблений, до дірок затертий обома спогад. Він – сполучна їх ланка, можливо, менш колоритний персонаж, але по-своєму цікавий. Валентин з'являється в ті моменти, коли їм 60-річним нестерпно гірко, та «відправляє» жінок в їх щасливі 20-30-40 років, в молодість, коротше.
У виставі взагалі все про любов. Герої люблять любити та люблять говорити про любов. Недаремно ж це – «Мелодрама», і недармно любов – міра всіх речей.
П'єсу Вирипаєва завершує монолог Валентини, яка просто «пішла назавжди». Можна, звісно, трактувати це як смерть героїні. Можна – як забуття. Хоча ані в п'єсі, ані у виставі це не має значення. Яке значення може мати життя чи смерть, коли «все є любов»?