Жив на світі один інтелігентний литовець. Нікого не турбував, писав прозу, перекладав тексти... А одного разу почав писати п'єси. І вдало! Тепер театри ставлять. У 65 він пише трагікомедію «Кохання, джаз і чорт». Її тричі ставлять в Литві, потім – по світу, і ось, аж через півстоліття, у нас – у театрі на Лівому.
Де: Київський театр драми й комедії на лівому березі Дніпра (пр. Броварський, 25), Мала сцена
Коли: 2 грудня о 15:00
Звали цього литовця Юозас Грушас, і він був відомим в себе на батьківщині культурним діячем, перекладачем та драматургом. Майстерно передавав у текстах проблематику сучасності. Своєї. Хоча й нашій вона дуже співзвучна: вічна тема юної трагічної нерозділеної закоханості, тема підліткового самоствердження, проблема батьків та дітей. Знайоме, чи не так?
Режисерський дебют Владислави Поповиченко
Вистава «Кохання, джаз і чорт» за п’єсою литовського автора з’явилася під завісу минулого театрального сезону. Ця робота стала режисерським дебютом Владислави Поповиченко, випускниці КНУТКиТ ім. Карпенко-Карого.
Простір вирішений в дусі простенької студії для ток-шоу (сценографія – Олег Луньов): зорові місця, розташовані по обидва боки від сценічного майданчика. Декорації мінімальні: барабанна установка, декілька підставок для музичних інструментів, стіл та стілець у куточку навпроти. Тут вам і місцевий клуб, і школа, і дім батьків, і психлікарня, і лава на задвірках, і... (потрібне вписати). Головні герої – дівчина та троє молодих хлопців у строкатих костюмах а-ля стиляги.
Час дії - плюс-мінус наші дні. У центрі сюжету - десятикласниця Беатріче (Вероніка Дюпіна), яка навчається у звичайній середній школі, захоплюється вокалом, співає у місцевому клубі з хлопцями-музикантами. В одного, затятого хулігана Андрюса (Олександр Піскунов), безнадійно закохана. В неї ж закохані всі інші (Юлюс - Олексій Петрожицький, Лукас - Тимур Бурлака). Крім хулігана, звичайно, той нікого не любить. Коротше, така складна любов!
Пара-трійка мордобоїв, за законами жанру
Тут ще ці дорослі навколо, які завжди заважають. Купа проблем. Та й пара-трійка мордобоїв, за законами жанру. Градус трагізму небувалий! І щоб глядач теж не збожеволів від такої драми, фоном, як саундтреки до закордонних кінокартин, додається джаз. Насправді, ніякий то не джаз, але те, що музики у виставі багато – факт абсолютний!
Тут вже театр на Лівому своїм традиціям не зраджує. Жива музика – понад усе: інструменталочка, живий вокал, ритми й танці. З «саундтреків» «Кохання...», «Лоли», «Войцека», «Життя переду» (та, може, ми ще щось забули) склався б славний альбомчик «Хіти з Лівого берега». Це ми до того, що музика тут всюди. І любов на розрив аорти всюди. І чорт... Ні, ми не вилаялись зараз, це той чорт, який, що чорна кішка, перебігає дорогу, до якого при першому ж прорахунку все котиться. І навчання юної Бети котиться до чорта, і здоровий глузд, і гордість, і навіть сенс життя в якийсь момент. Стоп-стоп-стоп. Тут треба зупинитися, аби ніякі суїцидальні думки не встигли заповзти в молоду голову. До того ж п'єсу написав литовець, а Литва – країна номер один в статистиці самогубств. Не треба нам тут трагедій. Давайте-но просто джаз. А молодь там якось сама розбереться.
Фото: Ілля Бель