Існують такі відьми на світі, яких жодна хвороба, жодне стихійне лихо, навіть час не беруть! І зазвичай ця відьма – свекруха або теща, але іноді... Це власна мати.
Одній такій матері вже впору вести майстер-класи для політиків: як пережити (вижити) всіх та зберегти одноосібну владу. Yabl на такий МК сходив би.
Де: Малий театр (вул. Гончара, 33)
Коли: 7 грудня о 19:00
Кволеньке, горбате, лисе чудовисько, яке човгає хатою
Вистава «Мать його» за п'єсою «Як Зоя гусей годувала» уральського драматурга Світлани Баженової була поставлена на сцені Малого театру Вікторією Шевченко. Історія, насправді, дуже буденна: живуть на одному периметрі майже столітня стара Зоя, яка все ніяк не може померти, та її теж уже немолодий син. Вони давно не спілкуються, бо нема про що. Життя завмерло і в ньому, і в ній.
Похмура холодна маленька кімната, як у старому гуртожитку при якомусь комбінаті, двоповерхове дерев'яне ліжко з купою книг на другому ярусі та сотнею коробок під першим, крісло та тумба - ось уся «розкіш». Сіренько, старенько, пильно-нафталінно.
Головна героїня Зоя (Христина Дейлик / Марта Коссаковська) – кволеньке, горбате, на вигляд невинне лисе чудовисько, яке човгає хатою від ліжка до телевізора та назад. Все, що вона пам'ятає – сина «піднімала» одна та як жінка поховала себе в той же період. Здається десь, як чоловіка, вона й сина поховала там само.
Вона його вже 60 років пісочить. Триндець
Усе багатостраждальне життя вміщується в коротку, повторювану, ніби заїлу платівку, розповідь про виховання цього нещасного Володимира (Юрій Кулініч / Кирило Прокопчук). Із кожним разом слухати її все нестерпніше, все страшніше. Уявляєте, як мати сину мозок виїдає, якщо нас вже цією історією задовбала? А вона його вже 60 років пісочить. Триндець.
Хоча був один момент – всього разок! – коли замість нарікання на своє життя вона розповіла історію про давню традицію її села: мовляв, коли людина збиралася вмирати, вона йшла з труною подалі від людей, лягала в ту труну та тихесенько приймала смерть, а якщо цього не траплялося – поверталася та залишалася годувати гусей. Цікавий звичай. Та після нього якось відразу розумієш, що ця Зоя, здається, засуджена «годувати гусей» не один раз.
І ховати рано і рятувати вже пізно
Чоловік в роках, одягнений, як старий дід, інтелігентний, розумний, який поводить себе ніби сорокарічний незайманий (справді, де там досвіду набратися з такою матусею?), сидить перед нами на хиткому ліжку. Окуляри заклеєні пластиром, дірявий носок, пом'ятий піджак, розпатлане волосся. Жалість та й годі. Такого і ховати, начебто, рано і рятувати вже пізно.
Проте його друг Плоцький (Юрій Шульган / Данііл Мірешкін) – зробив спробу. Рятувати в сенсі. Він без зайвих розмов і з'ясувань привіз до Володимира в хату фіфу Женю (Єлизавета Бакуліна) з сусіднього села, коротко ввів її «в курс діла» - особливості цього будинку – та тихесенько звалив, поки жара не почалася. А жара почалася відразу ж, як стара виявила на ліжку сина молоду дівчину: столітня знає, як виживати нечисть з дому. Стара тепер ще більше не збирається помирати. Лише інколи імітує напади, тихесенько сьорбає горілку зі старих запасів (знайшла таки!), коле горіхи, дивиться телепередачі про звірів та нехтує молодь.
І раптом той самий Плоцький, який і привів Женьку, ламає нарешті побудований у хаті крихкий мир. Вистава закільцьовується повтореною мізансценою: сидять двоє, які «годують гусей» та чекають не Неї. Ні, не на Женьку.