Для тих, хто буває в столичному Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, ім’я Оксани Жданової вже декілька років у топі. Юну актрису цілком можна називати примою, адже існує цілий список вистав, де вона в головній ролі. Плюс часто знімається в серіалах. Але знімальний майданчик комедії «11 дітей з Моршина» став її дебютною роботою в кіно. Їй лише трохи за 20, і виглядає вона як підліток. Втім, життєвим досвідом вже цілком може поділитися.
Фільм «11 дітей з Моршина» - дебют Ксюші в кіно
Руда актриса з великими дитячими очима колись приїхала в Київ вчитися професії з Донецька. А за декілька років в столицю вимушені були переїхати і її батьки - актор Віктор Жданов та актриса Олена Хохлаткіна. Тепер маємо акторську кінодинастію, адже тато Ксюші минулого року отримав «Золоту Дзиґу» за свою роль у «Кіборгах». А сама вона вже зараз знімається в декількох повних метрах.
Чому тебе досі не було на великому екрані?
От мене це питання і саму цікавить. Чесно кажучи, не дуже навіть розуміла раніше, як шукати кастинги на повний метр.
І тут фільм «11 дітей з Моршина».
Насправді тут і приховувати не доводиться - я потрапила на кастинг завдяки тому, що ми разом у театрі працюємо з Оленою Лавренюк (зіграла головну роль у фільмі – прим.ред.). Це вона мене запросила, а не я знайшла кастинг. У мене досить часто в житті так - щось приходить без моїх прямих зусиль. Але тоді, коли цьому судилося статись.
Чи відчутна для тебе різниця - майданчик повного метру та серіалу?
Абсолютно різні речі. Я навіть не хочу вдаватися в професійні моменти. Їх безліч. Нас з Сашком Піскуновим вражає навіть такий дріб’язок, як кейтерінг. Це мізер, але так приємно! Млинці з ранку. Ну як після такого халтурити? Ніяк! Так починається акторський день. Ти приїжджаєш на майданчик - тобі роблять справжній капучіно, а не розчинну каву з банки. І при цьому я взагалі не з примхливих.
Сльози завжди ховала - йшла в туалет плакати
Ксюша, ваша родина в Донецьк переїхала свого часу з Херсону. Цей період життя якось в твоїй пам’яті залишився?
Так, я дуже добре все пам’ятаю. Мені було 7, коли ми переїхали в Донецьк. Пам'ятаю вистави з херсонського театру. Як вперше вийшла на сцену теж. Я була сором'язливою - жах. Не хотіла виходити нізащо. Ридала вголос. Правда, при цьому сльози завжди ховала - йшла в туалет плакати.
То тебе змусили грати?
Та ні, просто мама попросила, я і зробила. Я була дуже слухняною дитиною. Мені тоді взагалі років 3-4 було.
І в Донецьку практика залучення акторських дітей продовжилася?
Так, мені вже було років 9, коли в театрі ставили виставу «Милый друг». Потрібна була дівчинка, що співає. Так я потрапила в свій перший мюзикл.
Мама поради давала?
Ні, ми якось професійно не спілкувались. Це ми вже зараз можемо щось обговорити, а раніше у нас не було такої традиції.
Отже, якщо ти не дуже свого часу була налаштована на акторську долю, то це скоріше мамине бажання було?
Мама була в паніці
Не зовсім так. Це було моє рішення. Хоча, звичайно, мама завжди хотіла, щоб я була актрисою. Тато - ні. Не хотів. А мама вболівала саме за цей напрямок. Я коли поїхала в інститут Карпенка-Карого, якось не дуже впевнено показала себе під час отримання допуску до вступних іспитів, і чомусь вирішила, що «ну і нехай, піду вчитись до естрадно-циркового, на вокал». Мама тоді була в паніці. Так смішно реагувала: «І що буде? Що в тебе в дипломі буде написано? «Співачка» чи що? І де ти з тим працюватимеш?» Але врешті я все ж вступила до театрального, тому мама спокійна.
У принципі, українське кіно на потоці лише другий рік, тож можемо говорити, що і твої кіноролі лише на старті фільмографії. Ти відслідковуєш те українське, що виходить у прокат?
Звичайно, я намагаюсь дивитись все. Я пам’ятаю, як сильно мене минулого року вразили «Кіборги».
У «Кіборгах» зіграв твій тато. Це вплинуло на сприйняття стрічки?
Це вплинуло на неймовірну тривогу, яку я відчувала аж до того моменту, поки не подивилась кіно. Я тягнула до останнього, фільм вже майже виходив із прокату.
Татові дзвонила?
Обов’язково. Одразу ж. Він відкрився мені як актор неймовірного масштабу. Фільм приніс мені приємний акторський шок. Адже актори в «Кіборгах» серіальні. І при цьому вони відмінно впоралися із завданням іншого рівня. Значить, можуть тримати великі плани, не «наярювати». Значить, артисти вміють працювати. Просто залежить дуже багато від режисера, від сценарію, від кількості репетицій.
Тоді гру Віктора Жданова відмітили навіть ті, кому сам фільм не сподобався.
Ти знаєш, мені здається, що там все зійшлося. Наш власний донецький бекґраунд спрацював на користь. Воно йому і справді боліло.
Телефонувала і чула постріли в слухавці
А тобі болить? Тема Донецька тебе чіпляє?
Хоч Донецьк для мене ніколи не був містом, в якому б мені хотілося жити, я все одно заводжуся від цієї теми. В мене дуже погано вкладається в голові, що на тих самих вулицях, у місті, де я колись гуляла з друзями, там тепер якийсь інший світ. Я дуже важко це пережила.
Батьки лише в 2015-му переїхали. А до того я телефонувала і чула постріли в слухавці. Це просто за межею - я тоді не розуміла, як поводитись, що питати, як почуватися при цьому?
Ви не їздите в Донецьк?
Ні, нам туди дорога закрита. Мені і нема чого туди їхати - переважна кількість людей, з якими я спілкувалась і хто для мене був важливий, переїхали сюди. А мама важко пережила переїзд. Там наша зачинена і покинута квартира. Там наша розбомблена і розграбована дача. Це важко.
Тобі напевно багато чого є згадати?
Ну звісно. Там було дуже весело. Я все дитинство хотіла стати то балериною, то оперною співачкою. У балетну школу мене не взяли. Мама каже, що я дуже плакала. На прослуховуванні так подивилися на мене, мовляв, мама, ну навіщо ви нам привели це? Ну сходіть в гурток - навіщо ж відразу школа балету? А раніше в Херсоні, до речі, я ходила в дитячий хореографічний центр. І згодом виявилось, що в одну й ту саму групу з Сергієм Полуніним. Так цікаво.
У балетну школу мене не взяли
А в Донецьку я в школу-студію «Тодес» ходила. Ось там мені дуже подобалося. Це було донецьке представництво. При театрі. Але і його я частенько прогулювала. За декілька кварталів від театру був чудовий дворик, де ми збиралися компанією, і куди я бігала замість студії. А мама тим часом думала, що я на танцях.
У тебе була шкільна компанія? Ти з ними танці прогулювала?
Взагалі-то я змінила дві школи. Після 9-го класу із загальноосвітньої школи я перейшла слідом за своєю подружкою в донецький ліцей-коледж з математичним ухилом. Так-так, я розраховувала на такий ефект в твоїх очах. Я - великий математик (сміється). Насправді ні. Мені просто хотілося вчитися разом із подружкою. Тому я брала, чим могла - я у них співала на вечорах, і це їх переконало, що «дівчинку треба забирати до себе». Так я потрапила в клас інформатики. Пам'ятаю ці завдання на дві дошки. Пам'ятаю ці контрольні, коли я весь урок тільки умову задачі переписувала. Там уже дзвінок, а я тільки останнє слово виводжу. Математичка тоді дивилася на мене із співчуттям. Потім викликала маму і довго збиралася з духом, щоб м'якше сформулювати, що «ваша дівчинка взагалі нічого не розуміє і забирайте її негайно».
Тоді ми перейшли в англійський клас. Там, слава богу, математика була простіше. І тут я повинна сказати, наскільки я вдячна мамі за те, що вона погодилась тоді на мою авантюру – перехід в іншу школу. Тому що тут вже була зовсім інша атмосфера. Це інші люди. Ми разом гуляли, грали на гітарах, їздили в інші міста на екскурсії, за кордон їздили. Там я відчула, що таке справжня юність. У компанії ми співали-виступали, робили кавери.
Я - великий математик
На що кавери робили?
Я слухала досить важку музику в підлітковому віці. Дез-метал, рок. У мене навіть був період емо. Я пробила собі губу. Купувала значки, обвішувала ними сумку. Все чорно-рожеве. Було весело. І модно. Вени ми, звичайно, не різали. Ми були не трушні емо, а просто позерами. Потім ми всі купили собі шузи і стали скейтерами і роллерами. Навіть виходили на нічні катання. Потім бемери якісь ще з'явилися. Тусувалися біля облвиконкому, на вулиці Солов'яненка.
Напевно і перше кохання там було?
Ну звичайно! Блакитноокий хлопчик, на один клас старший. Ми познайомилися на якомусь вечорі в коледжі. А потім вже в потязі, коли їхали в Ужгород на екскурсію, ми з подружкою пішли до них у купе, вони там на гітарі грали. Хлопці солідні такі були: не бемери, не скейтери, ніякі не емо, як ми, а такі – пристойні (сміється). Загалом, пам’ятаю, що я сама взяла ініціативу в свої руки і зав'язала з ним розмову.
Тобто тебе не клинить, ти не соромишся і таке інше.
Ні-ні, зовсім у мене такого немає. Я хоч і вихована, але можу собі дозволити божевільні речі.
Тобто в колектив ти легко вливаєшся?
Взагалі я інтроверт. Але близькі друзі для мене важливі. Я до сих пір спілкуюся з двома подружками, з якими дружила в школі. Більш того, коли люди губляться, мене це гризе. У моєму херсонському дитинстві була подружка, з якою ми дуже тісно свого часу спілкувалися. Наші мами і зараз спілкуються. А ми по дурості розійшлися якось. Я до сих пір не можу це відпустити. Тому що ті люди, з якими я досить довго спілкуюся, вони в мені залишаються. Я страшенно не люблю, коли люди йдуть. Особливо, коли з безглуздих причин.
Як ти себе зазвичай «прокачуєш» професійно?
Спостерігаю. Зараз дуже високий рівень американських серіалів. Мені цікаво відслідковувати чисто акторські прийоми.
А які саме актриси тебе цікавлять більше?
Насправді, мені актриси не дуже цікаві. Я якраз спостерігаю за реакціями і грою саме акторів. Хоча ні, є така. Марго Робі. От вона мені дуже цікава. А так переважно я дивлюся, як актори створюють напругу в кадрі. Х’ю Джекман у «Великому шоумені» змусив мене навіть ридати. От де талант! І красивий же, гад. Та ще й співає.
Фото: Ангеліна Шевелєва