Поет Остап Сливинський вважає, що бундючність галичан до Сходу - це компенсація їхнього відчуття меншовартості перед Заходом, що вони мають особливу форму етнорелігійної ідентичності, що в поверховому спілкуванні вони справді м’якші, а також, що Львів – українська столиця секс-туризму, проте галицькі чоловіки тут ні до чого.
Наскільки ти типовий галичанин і львів’янин?
Очевидно, «нетиповий», хоч і корінний. Агностик, не шаную традиційні родинні цінності, не ношу вишиванку, не ходжу з родиною в Шевченківський гай на гаївки на другий день Великодня, ненавиджу великі родинні застілля (на щастя, родини у мене мало), нічого не знаю про своїх родичів в Америці, бездітний у свої… і так далі. Але це – результат моїх рішень, бо всі, абсолютно всі передумови для того, щоб стати «типовим», у мене були.
Чи вважаєш ти себе патріотом свого регіону?
Так, але я свій локальний патріотизм намагаюся гранично раціоналізувати. Насамперед таким чином, що Галичина – і ширше, Західна Україна, – це дуже цікавий і в культурному плані досі мало вивчений регіон. У ньому різні, часом дуже віддалені культури, сплелися в тугий вузол, і це дало вражаючі плоди. Наприклад, зараз я займаюся міською літературою Львова – саме міською, незалежно від того, якою мовою вона творилася (польською, українською, німецькою, ідишем, івритом, російською), і ким вважали себе її творці. В Європі небагато є таких складних регіонів, як Галичина – може, ще Ельзас, Трансільванія, Воєводина, Боснія.
Міг би ти жити у іншому місті?
Звичайно, міг би. Але знаю, що Львів назавжди лишився б моїм найважливішим містом. Цього вже не змінити.
Чи правда, що галичани взагалі й львів’яни зокрема:
– хитрі, трішки зверхні, але, якщо дружать, то до гробу.
Щодо хитрості – відносно. Якраз часто галичани здаються мені надзвичайно наївними і довірливими, що погано поєднується з хитрістю. Узяти, наприклад, їхню непохитну віру в те, що «за кордоном – краще», і треба лише звалити «звідси», щоб усе в житті налагодилося.
Вони «свої», але їх ще треба обтесати
А «зверхність» галичан – це типовий симптом перебування між «кращим» Заходом і «гіршим» Сходом: подібний механізм працює щонайменше від Німеччини і далі на схід. Відчуття меншовартості стосовно заможнішого західного сусіда компенсується за рахунок бундючності перед «відсталішим родичем» зі сходу. Для багатьох галичан це – мешканці центральної і східної України. Нічого дивного: вони на цілих 22 роки довше були «під совітами»! А ще – ніколи не були «під Австрією», культури не знали (неважливо, що Галичина була найвідсталішою провінцією імперії, про яку цісар згадував наприкінці дня в п’ятницю). Причому нинішнє ставлення галичан до «східняків» багато в чому нагадує ставлення поляків до українців у ХІХ столітті: вони «свої», але їх ще треба обтесати, розуму й культурі навчити.
Щодо дружби до гробу – хороше уявлення, але не певен, що правдиве.
– патріархальні.
Так. Жінка в уявленні типового галичанина і галичанки – це істота для народжування дітей і онуків. Про цей почесний обов’язок кожній молодій жінці хором і регулярно нагадують за крашанками і кутею, і нерегулярно – в проміжках між релігійними святами.
– гонорові.
От гоноровості хотілося б більше – і щоб вона була не вибірковою. Коли тітка-галичанка, обвішана пачками контрабандних сигарет, слізно благає польського митника пропустити її через кордон, відчувається гострий брак гоноровості, в усіх сенсах.
– релігійні, по неділях завжди в церкві, хрестяться на храми, можуть запитати, католик ти або православний – інші варіанти в їх реальності хтоничні.
У Галичині існує якась дуже особлива форма етнорелігійної ідентичності. В Європі таке ще є хіба що в Польщі (поляк-католик), на Балканах (хорват-католик, серб-православний) і, можливо, в Ірландії. Тобто конфесійний чинник (в Галичині – греко-католицизм) виконує роль важливого ідентифікатора приналежності до спільноти. Очевидно, про глибоке переживання віри чи щиру відданість християнській етиці тут не йдеться. Але не треба забувати про силу домашніх традицій («ми, хлопці з Бандерштату… шануємо батьків», як співали «Брати Гадюкіни») і про те, що греко-католицька церква, заборонена в радянські часи, вважалася бастіоном антитоталітарного спротиву і носієм національних традицій.
– індивідуалісти.
Знову – «в них», «східняків», колгоспи були на десять років довше, і не було жодної форми правління, яка цінувала б приватну власність! Але індивідуалізм галичан, здається, нічим принципово не відрізняється від індивідуалізму інших українців – він за кожної нагоди скочується в анархізм.
– читають виключно сучукрліт.
Правда сумна: галичани – знов-таки, як і більшість мешканців нашої батьківщини – майже нічого не читають.
– повчають жителів інших регіонів, як бути правильними українцями.
Ще зі школи запам’яталася фраза про Галичину як «український П’ємонт», який «виборов Україні незалежність». Здається, нас вчили так поводитися.
– більш сексуальні ніж кияни.
От сексуальність – це те, що виривається, як джин із лампи, і валить-трощить всі паски з крашанками. Раніше мені просто здавалося, що Львів – дуже сексуальне місто, а тепер маю факти: він – українська столиця секс-туризму! Правда, роль галицьких чоловіків у цьому факті дуже сумнівна. І взагалі, вони (і їхня сексуальність) – окрема і не надто весела тема.
– трохи уповільнені, і це заразно.
А куди поспішати на провінції? Це гроші люблять швидкість, а у Львові їх нема і ніколи не було.
– можуть дати стусанів, якщо запитаєш про що-небудь на вулиці російською.
Ні. Більша ймовірність, що спробують і самі перейти на російську, як уміють (щоправда, останнім часом це рідко).
– при кожній слушній нагоді нещадно женуть на «москалів», приїжджих з Донбасу вважають бидлом.
Справді, люблять щось ввернути про «москалів», але бажано, щоб усі були свої і ніякі «москалі» того не почули. Щодо приїжджих з Донбасу – див. про синдром «гіршого Сходу», підкручений до максимальної позначки.
– більш ввічливі й приємні у спілкуванні при першому знайомстві.
Пригадую, як колись давно, під час моїх перших візитів до Києва, мене мало не ображала манера спілкування на вулиці між незнайомими людьми. Справді, у поверховому спілкуванні галичани м’якші.
– дотримання зовнішньої пристойності для них однозначне важливіше за щирість почуттів. Якщо хочуть сказати тобі щось неприємне, висловити претензію, то ходитимуть навкруги, натякатимуть, але прямо в обличчя правду-матку не скажуть.
Так, у Галичині треба мати вуха-локатори і слухати, що говорять за спиною. Колись я дуже здивувався, коли почув дослівно те саме про Австрію і, зокрема, Відень. Що ж, може, і це – якийсь австро-угорський спадок.
– «спека» в них починається зі смішних 28 градусів.
Львів – особлива кліматична аномалія, бо через постійну вологість взимку від показників термометра доводиться віднімати кілька градусів, а влітку – додавати.
– ніжно ставляться до Австро-Угорської імперії.
Ще 20 років тому я б, мабуть, відповів «так». Цісарсько-королівський стиль явно вийшов з моди.
– багато їдять.
Судячи з того, скільки їжі залишається після застіль («гостин»), їхні фізичні можливості зазвичай розминаються з бажаннями і правилами гостинності.