«Мені тринадцяти минало, я пас ягнята за селом…», «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть, Плугарі з плугами йдуть…», «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого…» - для кожного сучасного школяра ці рядки є домашнім завданням, яке він мусить вивчити на пам’ять, а потім перед усім класом зі страхом в очах виразно із гарною вимовою розповідати. Як ви вже знаєте, це все вірші легендарного українського поета Тараса Григоровича Шевченка, який був мучеником та борцем за свободу проти кріпацтва. Ще зовсім нещодавно я сам навчався в школі і також читав, писав та вислуховував про життя та долю відомого кобзаря та вчив його поезію , щоб потім, хвилюючись, перед усім класом її ідеально розповісти, але врешті решт отримати низьку оцінку через недостатню виразність чи те саме хвилювання. Такий підхід до навчання я ніколи не розумів: він був нав’язливим та трохи фашистським, як на мене. Ділити школярів за рівнем впевненості під час публічного читання вірша – це не те, що хочеться отримувати від сучасною шкільної освіти.
Але, що мені дійсно було цікаво завжди, так це культивування особистості Тараса Шевченка. Ти був просто забов’язаний любити поета та його вірші, хотів ти того, чи ні. Мені здавалося, що героїчна та страждальницька постать Шевченка була трохи перебільшена, тільки я ніколи не міг зрозуміти для чого. У школі навмисно вибілюють біографію поета та не розповідають про його інший бік, який був не менш цікавим, але міг помістити зерно сумління у голови дітей. Якось я у 13 років мимоволі натрапив на одну статтю про Тараса Шевченка. Це був перший мій альтернативний погляд на кобзаря, який мене дещо шокував. Я дізнався, що у 1845 році Шевченко хотів придбати свободу для своїх родичів. Йому допомогли назбирати кошти на це діло, але Тарас не втримався та й усе прогуляв і пропив. Окрім того, я прочитав, що у Шевченко було багато коханок. Він також не соромився користуватися послугами продажних жінок. Він неодноразово «тусив» серед представників тих самих кріпаків. У поета було дуже багато чорних плям у його біографії. Його життя наповнено помилками, про які можна легко дізнатись у нас час, якщо трохи пошукати у мережі чи подивитись документальне кіно.
Все це тоді здалося дивним і трохи перевернуло моє уявлення про світ, у якому я жив. Звісно, я не міг знати і зараз не можу бути впевненим, що та інформація була достовірна на всі сто відсотків: скільки джерел - стільки може бути і правди і брехні одночасно, але цікавість не могла зникнути просто так. Я вирішив спитати про це вчительку на уроці літератури, та краще б я цього не робив. Річ у тім, що поділившись знахідкою з класом та викладачем, я викликав трохи агресивну реакцію у свій бік. У журнал одразу полетіла двійка, мене було вигнано з уроку, а я був вимушений вмовляти після цього класного керівника не викликати батька до школи та обіцяти більше ніколи такого не робити, хоча мені було незрозуміло, що саме я накоїв. Я та інші діти не мали права ставити під сумнів все, що викладають вчителі та пишуть у підручниках, бо правда була лише там. Нам не давали повну біографію кобзаря, бо тоді ми могли би вільно проаналізувати її та зробити власні, ніким не нав’язені висновки. Це чомусь не передбачено шкільною програмою. Ми мусили думати так, як кажуть вчителі, не мали права сперечатися чи ставити незручні запитання стосовно нашої літератури, її представників та Шевченко особливо. В якомусь сенсі вчителі таким чином відбирали нашу свободу до мислення. Це доволі іронічно, бо через історію Тараса Шевченка дітям розповідають саме про жагу і волю до цієї самої свободи.
І я ні в якому разі не хочу оскаржити усі принади поета Шевченка. Він безперечно був талановитою та великою людиною. Якісь його вірші знаходять відгук у середині мене, інші ж ні. Це нормально. Як і нормально те, що він був живою людиною зі своїми слабостями, швидкоплинними бажаннями, інстинктами та спокусами, яким час від часу неможливо протистояти. Всі його помилки – невід’ємна частина біографія, яку, на мій погляд важливо залишати у шкільній програмі, а не викреслювати її задля того, щоб створити в очах школярів ідеологічний образ героя та карати усіх, хто з ним не погоджується, або хоча б трохи сумнівається у ньому. Бо це є прямим протиріччям самої ідеї вільної та незалежної країни. Школярі мусять знати, що поети та письменники перш за все не символи патріотизму, а такі ж люди, як і вони самі. А школа не має вбивати ідеали у голову, її задача навчити мислити та розуміти влаштування світу, країни та самої людини, як індивіда.
Бо в іншому випадку ми маємо людей, які псують виставку із гумористичними портретами Тараса Шевченко на станції метро «Тараса Шевченка». Людині у школі вбили в голову образ мученика, якого не мають права зображати якось інакше. І тепер, коли ця людина бачить прояв свободи навіть у такому форматі, як гумористична виставка, то її це ображає, вона обмежена у поглядах та намагається обмежити інших шляхом псування виставки. І як не дивно, багато людей в європейській Україні вважать вчинок Юрія Хорта гідним, а ось інсталяцію «Квантовий стрибок Шевченка» проявом ненависті до поета, що, звісно, не є правдою. У тій же Європі та Америці, куди ми так мріємо наблизитись, подібні прояви мистецтва вважаються цілковитою нормою і ніхто навіть думати не буде протестувати проти них, але не у нас. Можливо, проблема полягає в тому, що про українську свободу нас вчили викладачі, які є вихованцями ще радянської системи і радянського складу мислення. А як всі ми знаємо, радянський союз тримав усіх в певних рамках, за які ніхто не мав права виходити. Коли я запитав про іншу сторону біографії Шевченка, то це вчителем розцінювалося, як спроба вийти за рамки, що є прямим порушенням системи. Так вже вчителі були влаштовані і з цим нічого не можна було зробити. То ж, я вважаю, якщо ми зараз рухаємося у напрямку демократичної та європейської країни, вивчення поетів має бути повноцінним, а не ідеалізованим. Майбутні покоління повинні навчитись мислити та аналізувати, робити висновки самостійно та мати можливість аргументовано сперечатись навіть з вчителями.
До речі, в українському прокаті має вийти фільм «Тарас: повернення» про відрізок життя Шевченка у Казахстані і як кажуть перші глядачі з закритих показів, то вийшло щось дуже круте та неймовірне, тому чекаємо та читаємо вірші кобзаря.