Режисер польського походження з ім’ям єгипетського бога Гор Вербінскі – один із знаніших майстрів сучасного кіно. Знімає він небагато – десяток фільмів за 20 років. Проте кожна картина – пряме попадання в яблучко: згадай гомеричне «Мишине полювання», ліричного «Мексиканця», культових «Піратів Карибського моря» чи моторошний «Дзвінок». Його фільми – до якого би жанру вони не належали – відрізняються іронічним поглядом на життя і наповненістю сенсами. Це підкупає критиків і простих глядачів.
З нагоди 55-річчя Гора Вербінскі, яке він святкує 16 березня, - добірка висловів, що розкривають творчі принципи режисера.
Справжнє кіно тим і захоплює, що воно – як подорож, вирушаючи в яку ніколи не знаєш що з тобою трапиться по дорозі. Те ж саме стосується гарної книжки чи небанальної комп’ютерної іграшки. Для мене ідеальне кіно – це коли ти купляєш квиток і на дві години потрапляєш в абсолютно інший вимір.
В наші часи все важче змусити людей вийти з дому і подивитись фільм в кінотеатрі. Особливо якщо це не атракціон в тематичному парку (як-от «Пірати Карибського моря») чи якась відома франшиза. Мені до душі робити фільми, які говорять: «Чи пам’ятаєш ти, як це класно – подивитись те, про що ти нічого не знаєш?».
Якщо ми говоримо про розважальне кіно, що вивітрюється з голови наступного дня після перегляду – то таке кіно не повинно бути «розумним». Але моя задача як режисера – вибудувати контекст. Трохи сенсу, моральних вагань та інтелектуальної тривоги не зашкодять жодному касовому фільму.
Я намагаюся щоразу пробувати щось невідоме для себе. Люблю ризик. До «Ранго» я ніколи не знімав мультфільмів (Гор отримав за нього «Оскар». – прим. ред.). А перед зйомками «Піратів Карибського моря» мені казали, що нічого з цього не вийде – бо кому цікаві пірати? Коли в вас сумніваються, коли кидають виклик – ви працюєте ще наполегливіше.
В фільмах мені подобається відчуття небезпеки і тривожності. Бо коли ти почуваєшся в небезпеці – це стимул навчитись чомусь новому. Хвилювання відкриває нові рішення. А коли ти не схвильований і не збуджений – ти не розвиваєшся.
Є два способи розповісти історію на екрані. Перший – це коли ти пропонуєш глядачу переживати її через дії головного героя. Таким чином я знімав «Піратів Карибського моря». Інший спосіб – коли ти по крихтам збираєш історію, розповідаючи її немов би з іншого кінця – от як це було в «Дзвінку» чи в «Ліках від здоров’я». В цьому випадку глядач не дуже розуміє що відбувається. Проте ще змушує його концентруватись і несвідомо впускати автора в свої думки.
Як режисер я маю справу з аудиторією, замкненою на кілька годин в темній кімнаті з великим екраном. Гарна можливість пограти зі свідомістю глядачів за допомогою звуків та зображень. Моя задача – зробити так щоб іще хоч кілька днів вони зоставались під враженням.
Глядачу завжди буде цікаво подивитись історію про себе – про те, що його хвилює кожного дня. Але це не повинно бути нудно! Знімати про «сьогодні» набагато важче, ніж про піратів. Тому що про піратів можна вигадати все що завгодно. А видумати щось про «сьогодні», щоб воно було правдиве й не нудне… Навіщо йти в кіно, якщо можна визирнути у вікно і побачити те саме?
Найскладніша річ у світі – бути простим!
Я фанат Говарда Філіпса Лавкрафта. Він майстер оспівування Невідомого. Тієї тонкої межі між ірраціональним страхом і божевіллям. Він навчив мене не давати відповіді на всі питання. Нехай глядач сам визначить для себе цю межу.
На жаль, зараз жанр хорору зведений до набору клішованих лякачок, коли атмосфера на екрані нагнітається за допомого музики – а потім з тостеру вискакує скибка хліба й ми хватаємось за серце. Мені особисто набагато цікавіше фільми більш повільні, медитативні – але від цього не менш страшні. Вони просто впливають на інші органи відчуттів і покладаються не на миттєвий ефект, а нагнітають його довго, методично і невідворотно. І наші глядачі сподіваються, що ми налякаємо їх як слід і використаємо більш вишукані прийоми ніж банальне «бу!» із-за кутка.
Люди завжди хочуть знати відповіді. Я даю відповіді не буквально – більше за допомогою емоцій та образів. Мені важливіше спіймати відчуття і залишити глядача трохи голодним – хай вмикає власну уяву!