Спостерігати за першими вдалими кроками немовляти завжди приємно. Так, воно ще хитається та не стоїть впевнено на своїх ногах, але починає потроху ходити. Коли вже це сталося, то ти не будеш на нього гніватись за помилки, неправильно зроблені рухи, а лише підкажеш йому, як у майбутньому уникнути цих помилок. В нашому випадку немовлям виступає український кінематограф. Ти не можеш не любити це немовля, але інколи воно бешкетує і тебе це гнівить. А ось перші хиткі кроки викликають почуття гордості. Одним з таких перших кроків став танцювальний екшн-фільм «Давай танцюй» режисера Олександра Березаня.
Коли: з 21 березня
Де: кінотеатри України
Микита живе з родиною в маленькому містечку на Донбасі. Він мріє прославитись завдяки вмінню танцювати. Одного разу вони з молодшим братом вирішують записати хіп-хоп відео серед знищених війною будівель, але під час зйомок трапляється вибух і хлопчик отримує серйозну травму. Потрібно робити операцію, а на неї немає грошей. Микита відправляється до Києва, аби прийняти участь у танцювальному конкурсі та одержати головний грошовий приз, щоб вилікувати брата. У столиці герой знаходить нових друзів, ворогів, а також закохується з першого погляду у дівчину своєї мрії.
Враховуючи те, що стрічка була зроблена ще у 2015 році, але через низку обставин дійшла до кінотеатрів лише зараз, то можна заплющити очі на якісь технічні та виробничі недоліки, які кидаються у очі. Але все одно, за якістю зображення та екшен сцен фільм випереджає багатьох представників індустрії останніх двох років.
Сценарій сам по собі – своєрідна схема, якою герої просто рухаються задля того, щоб виник конфлікт, або навпаки – конфлікт вирішився. Немає якоїсь гостроти, бо ти стовідсотково знаєш, чого очікувати у фіналі. Це не те, щоб дуже погано, але - додати герою труднощів, то в історію було б набагато легше повірити та зануритись. Якщо згадати Голлівудський «Крок уперед», то там ми бачимо, як герой ночами не спить, тренується, аби гідно виступити у фіналі. Паралельно з цим, у зовнішньому світі він зіштовхується з великою кількістю проблем та конфліктів. А тут наче це все теж є, але воно виглядає дуже нереалістично. Микита їде до Києва через скаліченого війною брата, це велика трагедія, якщо так подумати. Але до самого фіналу герой цього болю аж ніяк не відображає. Він веселиться, залицяється до дівчини, тусить у місті, показуючи глядачу його краєвиди та ганяє собі спокійно на роликах. Ми навіть не бачимо його виснажливих тренувань перед конкурсом. Всі номери наче придумані прямо зараз, а репетиції їм і не потрібні. Сюди ж домальовують ще кримінальну сюжетну лінію, яка вирішується теж нереально швидким шляхом. Ми не бачимо внутрішніх змін героя, бо він, яким був на початку стрічки, таким і залишився до самого фіналу. Історія просто виступає необов’язковою декорацією танців. Ну і в романтичну лінію Микити та дівчини також повірити дещо складно. Немає чіткої побудови їх стосунків, є лише окремі моменти, в які вони то посміхаються один одному, то хтось на когось образився через неправильне сприйняття певної ситуації.
Окрім того, велика проблема фільму – невміння органічно вплести рекламу та продакт-плейсмент у історію. Всі моменти зі спонсорськими логотипами сліплять очі та дуже сильно заважають сприймати історію серйозно. Окремо роздратувала сцена у магазині ATБ, яка виглядає настільки притягнутою за вуха, що здається, наче це випадкова реклама і ніякого відношення до стрічки вона не має.
Та, попри все вищесказане, фільм викликає радше позитивну реакцію. Так, багато моментів хочеться сварити, але кіно чимось тебе захоплює та емоційно розважає. Я сміявся там, де це було потрібно. Особливо веселили перші двадцять хвилин фільму своїми абсурдними гегами, які по настрою нагадували жарти із фільму «Шляхетні волоцюги» того ж самого режисера. Фінал, хоч і написаний за певним шаблоном, але мою сльозу зміг здобути, бо там без шансів було втриматись.
Стосовно якості танців, то тут взагалі все ідеально. І це досить несподівано, що перший фільм подібного формату в нашій країні має одразу настільки високий рівень. Тим паче, враховуючи рік зйомок, то взагалі феноменально. Якщо б не саундтрек від Монатіка, сказати в якій країні було знято сцени танцювального конкурсу було б досить важко. Зображення та динаміка близькі до американської за відчуттям. Дивлячись на танці, ти сам заряджаєшся шаленою енергією від головних героїв.
До речі, акторська гра непрофесійнийх акторів не сильно бентежила. Можливо, все врятував дубляж, але претензій майже нема. Артисти на головних ролях Денис Реконвальд та Bboy Armo достатньо типажні та органічні у кадрі, аби хоч якось їх сварити. Скоріше за все, після цього фільму шанувальниць у них стане дещо більше ніж раніше. А Bboy Armo у вас буде нагода ще раз побачити на великому екрані через декілька тижнів у фільмі «Squat32».
Не сказати, що я у захваті від самого саундреку, але він також майже завжди природнього лягав на зображення фільму. Це вже питання смаку.
Якщо ви є шанувальником танцювальних хіп-хоп стрічок, то обов’язково йдіть дивитись на великому екрані. Фільм того вартий.