Письменники розвінчують (або підтверджують) стереотипні погляди на регіони України. Прозаїк, поет, есеїст, літературний організатор, ідеолог «станіславського феномену» Володимир Єшкілєв запевнює, що жителі Карпат насправді вірять у мольфарів, що вони мурмотять: «Ашош, ади во, та ий-де, ми сі бойємо…» тільки, щоби збити чужинців з пантелику, що рецептів домашнього пійла в Карпатах рівно стільки, скільки свідомих ґазд, а от п’яних вуйків там не більше, ніж на Шулявці і Осокорках.
Яке місце в твоєму житті посідають Карпати?
Для мене Карпати завжди були чимось на штиб тієї Стіни, яка у Дж. Мартіна відділяє теплу частину Вестеросу від полярного краю. Там, за Карпатами, теплі європейські землі, захищені гірським пасмом від лютих північно-східних вітрів. А тут типу ми, у Франківську, причаїлися хитро в заглибині поміж Бистрицями, на самому краєчку безкрайніх і загадкових рівнин Тартарії, що тягнуться кудись до сходу. Ну а Карпати – в тилу. Місце відступу, якщо прийде довга зима. А ще в Карпатах неперевершені за смаком білі гриби, опеньки, рижики і моховики.
Чи можуть тобі закинути, що ти взагалі-то з Франківська, тому Карпат насправді не розумієш?
Звісно, що можуть закинути. Щоби істинно знати Карпати, треба вирости на гірському схилі й кожного ранку бігати крижаною стежиною до виходку, що приліпився до скелі над урвищем. Такі суворі від народження люди – знавці Карпат, а міщуки франківські – то туристи галімі.
Чи є в Карпатах щось таке, що ти давно й добре знаєш, але воно й досі тебе вражає?
Кожного разу, коли піднімаюся до сакральних центрів у Бубнищі і Терношорах, скелі давніх святилищ зустрічають новими енергіями. Місця сили ніколи не бувають однаковими, тому що кожного разу приходиш до них в іншому настрої, а вони тебе відчувають. Здається, що вже все обстежив, усюди подивився, але кожного разу місце сили повертається до тебе іншим боком. А коли на місця сили спадає ніч, вони стають зовсім іншими. Особливо ті, які присвячені Великій Богині та містеріям повного Місяця. Такі як Терношори або озеро Несамовите. З їхнього мороку виходять бліді мари фракійських богів, й не вразитися всьому тому ну дуже важко.
Чи правда, що жителі Карпат:
– вірять у мольфарів і усіляких чугайстрів?
Як треба, то вірять. Я й сам вірю.
– незрозуміло розмовляють українською, але зрозуміло – російською?
Там всі добре розмовляють українською та й інші мови розуміють. Байки про незрозумілість гірської мови виникли від того, що горяни іноді не хочуть, щоби чужі метикували в певних темах. Партизанське мовчання у бесіді з зайдами вони вважають неґречним пурецьтвом (понтами), тому напускають на себе пришелепкуватості й починають мурмотіти: «Ашош, ади во, та ий-де, ми сі бойємо…» Це передусім стосується певних «табуйованих» тем, як то: відьмацтва й мольфи, лівих заробітків (і взагалі грошей) та сексу у найширшому розумінні. Але якщо буде в тому потреба, горяни в момент перейдуть на добру літературну мову й все ясно скажуть.
– напрочуд хазяйновиті й домовиті?
Свята правда!
– дуже смачно готують?
Карпатська кухня специфічна. Тут зберігається єдина в Україні давня традиція виготовлення сирів (бринзи, будзу). Також і гуцули, і бойки-верховинці дуже смачно готують м’ясні та грибні страви. На перетині різних кулінарних культур – української, польсько-єврейської, угорської, румунської – виникла унікальна карпатська кухня. Рідко яка гуцулка чи бойкиня не дає собі ради на кухні: практично всі жінки та й більшість чоловіків вміють добре готувати. Серед знаменитих карпатських страв – банош (кукурудзяна каша на вершках) з бринзою, деруни з м’ясом (або «печеня»), шухи (бурячок з грибами) та правдива юшка з білих грибів.
– взагалі-то у долари вони вірять більше, ніж у мольфарів?
Долар всюди є доларом, а магія-мольфа – лише в Карпатах. Тому не варто плутати палець з тим, чим дітей роблять.
– перетворюються в справжніх гуцулів лише раз на рік, на честь свята виходу на полонину?
Гуцули і бойки завжди є гуцулами і бойками. Гірська вдача, як відомо, не стирається жодним рівнинним наждаком.
– щиро раді туристам?
Якщо ті чемні, з грошима й люблять послухати місцевих байкарів, то, звісно, люблять. Але туристам не варто змагатися з місцевими в оригінальності – раптом можуть й не зрозуміти.
– дуже набожні?
В Бога вірують й святих отців шанують, якщо ті добре співають та не сильно сваряться. Книжники-краєзнавці кажуть, що у горян «християнство густо переплетене з поганством». Як на мене, це не так. У карпатських народів все сакральне не переплетене, а чітко розкладене на ґештальти: окремо прабатьківські вірування, мольфи та ворожіння, окремо церква, треби та моління до Матері Божої.
– залежать від чужої авторитетної думки?
Якраз навпаки: чітко мають свою й не дуже прислухаються до авторитетів. Але до слів старших за віком, священиків та людей знаючих (посвячених у мольфи) мають більшу довіру.
– п’ють якийсь страшний самогон із міллю?
Рецептів домашнього пійла в Карпатах є рівно стільки, скільки є свідомих свого ґаздівського (хазяйського) чину господарів. Як в Шотландії є тисячі сортів домашнього віскі, так і тут можна роками дегустувати самогони та настоянки. Деякі з них дуже помічні та сильні афродізіаки. Про «золотий корінь», на якому настоюють і самогон, і магазинну горілку, ходять легенди.
– в них своєрідний кодекс честі: обманути можна, але тільки один раз?
Є таке. Брехунів не шанують. Але серед добрих приятелів та вродливих дівчат хлопові можна трохи й прибрехати, великого гріха в тому не бачать.
– надзвичайно цінують освіту?
В Карпатах є дві речі, на які не шкодують грошей – на будову та на освіту дітям.
– карпатські казки жорстокі й страшні?
Брехня. Карпатські казки сповнені гуманізму, язичницького людолюбія та християнського смирення. В тих казках добрі рахманні сили регулярно та послідовно перемагають нечисть та блуд. Легенди про карпатські «жахливчики» вигадали упорядники літературних антологій за підтримки туристичних фірм, зорієнтованих на «карпатський бестіарій» від Брема Стокера. Насправді ж в українських Карпатах про Дракулу не чували аж до часів сінематографу, а темні сили на кшталт Арідника у давньому переданні зображені без кривавого шлейфу.
– насправді лемки, бойки й гуцули – це абсолютно різні люди?
Діти різних народів нині перемішалися, хоч деякі характерні риси зберігаються й досі. Але то радше для антропологів і краєзнавців. А на базарі хіба що старих людей можна чітко ідентифікувати за мовною специфікою. Те, що нині прийнято називати «ментальністю», практично зовсім не виступає маркером ідентичності гірських етносів. Що стосується зовнішності, то в гуцулів, окрім слов’янських, зримо присутні східні (тюркські) риси, а у бойків-верховинців та лемків – балканські (можливо фракійські). Це - пам’ять про минулі епохи, про фракійське плем’я карпів, яке дало назву горам та було знищено легіонерами Діоклетіана у 297 році, про марш карпатськими перевалами військ угорського хана Арпада в кінці дев’ятого століття, про білих хорватів, які замешкали на Прикарпатті ще перед появою угорців. Треба також сказати, що антагонізму поміж гірськими суб-етносами немає. Нащадки давніх народів сусідять у Карпатах мирно.
Карпати – це край вічно п'яних дядьків з поїзда Харків – Ужгород і геніальних українських поетів зі складною метафорикою й нашаруванням смислів?
Такий парадоксальний та емоційно забарвлений стереотип радше за все виник в сучасному мистецькому середовищі. П’яних вуйків в Карпатах не більше, ніж на Шулявці і Осокорках, а от поетів зі складною метафорикою останнім часом побільшало. Не всі з них птахи високого польоту, але трапляються й цікаві екземпляри. Прізвищ не називатиму, бо всіх не назву, а неназвані митці сильно злопам’ятні й бігають до ворожок. Тому обережність з тими поетами не завадить.