У театрі на Подолі в особливій атмосфері камерної сцени ім. Ігоря Славінського відбулася прем’єра вистави «Біля мого вікна» (режисер Олександр Білозуб). Це своєрідний «концерт на кухні», немов лише для близьких, для тих з ким актриса Ірина Мельник (яка грає моновиставу) може бути максимально відвертою.
Де: театр на Подолі
Коли: 28 березня
Ти можеш все у житті зробити «правильно» та вчасно: вийти заміж, народити дитину, підтримувати стосунки з друзями, але все це не гарантує, що одного дня тобі все ж таки не доведеться проходити через випробування самотністю. І тут далеко не кожна жінка здатна не з’їхати з глузду, особливо коли їй вже трохи за…
Героїня вистави напередодні новорічної ночі, раптово залишається зовсім сама, наодинці зі своїми спогадами, думками та невпинним життям за вікном, на яке зовсім не пливає драма маленької кухні. Сюжет тут доволі простий, але не він є особливістю цієї інтимної вистави-концерту, в основі якої пісні барда Леоніда Сергєєва. На сцені нічого зайвого, лише чесна гра Ірини Мельник, живий музичний супровід (Наталія Бегма - фортепіано, Андрій Невмержицький – баян) та кухонна табуретка, ось і весь рецепт вдалої постановки. Актрисі непотрібен реквізит, вона працює з уявними предметами так майстерно, що ми також починаємо їх бачити, і у світі її «кухні» нам всього вистачає.
«Колишній» (актор Сергій Мельник) з’являється поруч на сцені лише на декілька хвилин, він приходить у спогадах, падає на голову снігопадом, знову вривається у її життя довгоочікуваним телефонним дзвінком. Він той, хто начебто вже пішов, але все одно завжди буде присутній, як єдине велике кохання, як той «колишній», який насправді ніколи не стає «колишнім» у житті жінки, яка вміє любити по-справжньому.
Приблизно «1117 днів, або ж три роки свого життя проводить жінка на кухні», і всім нам ця жінка добре знайома. Хтось пізнає в ній свою маму, старшу сестру, подругу, хтось дружину, а дехто й саму себе… До неї неможливо залишатися байдужими, її хочеться обійняти і сказати «Не плач, ми з тобою… Ти не сама!». Проте героїня не потребує аби її жаліли, вона сама обійме та пожаліє увесь світ. Тому на у фіналі вона витирає сльози, вдягає святковий наряд, запалює на собі гірлянду і починає світити! І світить вона всім нам, через своє велике вікно на маленькій кухні, немов даючи сигнал «життя продовжується!»
І хоч жанр вистави може здатися дивним для весняної прем’єри - «монолог під ялинкою» (яку сподіваюся, ви вже всі винесли з квартири), але все ж таки ця історія про той «новий рік», який ми можемо розпочати для себе у будь-яку пору року, були б сили та бажання.