Коли: 18 травня та 14 червня, 19:00
Де: київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра
Завжди вважав, що похід в театр можна рахувати вдалим тільки тоді, коли вистава, яку ти подивився, стала для тебе своєрідною терапією під час перегляду, змогла доторкнутися до чогось особистого. На відміну від кіно, мені важко оцінювати спектаклі по окремим параметрам: 2 бали за акторську гру, 4 бали за музику, 3 бали за роботу художника постановника та ще один бал за п’єсу = 10/10. Для мене вистави завжди були одним єдиним механізмом, який, або спрацьовує на твої враження повністю, або не спрацьовує взагалі. Так вже склалося, що роботи Дмитра Богомазова завжди дають мені якесь дуже влучне відображення мене самого через показані ним особливим методом історії. Я вже встиг передивитись всі вистави режисера окрім однієї: «Радість сердешна, або кепка з карасями». Через низку обставин постановка грається доволі нечасто і потрапити на неї не дуже просто. Але, все ж через пів року очікування мені вдалося дійти на виставу та закрити гештальт по перегляду всіх, нині існуючих на київський сцені, робіт Дмитра Богомазова.
«Сердешна радість, або кепка з карасями» - це той випадок, коли геніальне просто. Вистава зроблена по розповідям Юрія Коваля із серії «Чистий дор», зумовлених однією наскрізною історію чоловіка, який потрапляє до своєї тітки в селище та залишається там жити. Він служить спостерігачем всього, що коється навколо нього, ділиться цим з глядачем та аналізує власне життя.
Той випадок, коли геніальне просто
Дивним чином вистава, не дивлячись на свою більш ніж комедійну основу, просякнута з самого початку до фіналу якимось життєвим сумом людини, що все це нам розповідає. Головний герой наче не на своєму місці. Через кожну історію він намагається віднайти для себе радість, зрозуміти сенс людського щастя, але постійно його щось всередині пригнічує. Автор знаходиться у вічному конфлікті з самим собою там, де все здавалося б непогано. Історії людей у Чистому дорі добрі, іронічні та веселі. Їх зовнішні конфлікти вирішуються швидко, іноді досить кумедним та абсурдним шляхом. Автору залишається тільки дивитись на все це зі сторони, робити висновки та записувати для своєї книги.
Акторська гра Віталія Салія неймовірно чітка та витончена. Він говорить досить спокійно з іронічною посмішкою на обличчі, але його очі наповнені відчаєм, болем та стражданням. Ти впізнаєш в цьому образі себе, проводиш паралелі із власним життям. Розумієш, наскільки твій внутрішній світ може відрізнятися від того, як сприймають тебе люди навколо, як вони тебе відчувають. Ти знаходишся у постійному пошуку, розриваючи собі серце, доки твоє оточення радісно проживає своє буденне життя, переймаючись через цілком дрібні питання. Показовою для мене стала сцена, коли жителі селища почали сперечатися через клейонку: кому скільки потрібно, аби прикрити нею свій домашній стіл. Проблема максимально незначна, але для людей вона стає дуже важливою і навіть трохи трагічною. Автору важко це зрозуміти, як і мені. Через це ситуація виглядає одночасно і веселою і сумною.
Гра Віталія Салія неймовірно чітка та витончена
Мабуть для цього письменники і пишуть: намагаються таким шляхом віднайти відповіді на свій невимовний біль та врешті-решт позбутися його раз і назавжди. Бо, якби людині нічого не боліло і вона б жила у щасті та гармонії, то й писати їй би не було потрібно, адже все і так добре. Це стосується будь-якого мистецтва.
Майже всі кумедні та прості на перший погляд епізоди вистави наповнені неймовірно глибоким сенсом та філософією. Одна тільки розмова Автора із дівчинкою Нюркою у лісі чого варта. Дитина запропонувала герою пити воду із річки із заплющеними очима, щоб краще відчути смак. Краса сцени полягає у тому, що іноді шестирічна дівчинка зі своєю чистотою може допомогти тобі зрозуміти дуже важливі речі, про які ти сам би ніколи і не подумав. А актриса Оксана Жданова вкотре доводить, наскільки вона талановита у будь-якій ролі.
Також, одним з найефектніших та найсмішніших сцен є момент із дядьком Зуєм у виконані Володимира Горянського. Розмовляють вони з автором у вогнища, і тут раптом дядько Зуй протягом 5-10 хвилин починає демонструвати герою безліч непотрібних речей у своїх кишенях. І ти хапаєш себе на думці, що в цьому параді абсурду знаходиться якась істина людського існування. Хоча, здавалося б, просто комічна ситуація.
Вкотре дивуюсь масштабним декораціям у виставі Дмитра Богомазова, зроблених художником-постановником Петром Богомазовим. Це не аби-який талант завдяки реквізиту та сценічним побудовам створювати таку атмосферу, щоб глядач відчував себе у середині історії. На це спроможні далеко не всі.
Ну і найважливіший елемент у всіх виставах режисера – його музична складова. У «Карасях» Богомазов робить те, що в нього найкраще виходить виставах: створює із акторського складу справжній оркестр, який своєю музикою та співами виштовхують тебе з місця. Ця енергетика та посил у кожній композиції та пісні не можуть не зачепити, навіть якщо сама вистава проходить повз тебе. Вже тільки заради вокальних партій Оксани Жданової треба йти та дивитись цю красу.
Грішно маленький хронометраж
Єдиний недолік спектаклю – це його грішно-маленький хронометраж. Півтори години пролітають абсолютно непомітно. Коли ти очікуєш, що зараз буде антракт, то завіса підіймається, а актори вже шикуються на уклін. І ти мусиш йти з вистави з тою думкою у голові, яку тобі до кінця не розжували під час перегляду. Це звісно правильно, але так хотілося ще трохи подивитись.
Я наполягаю, щоб кожний, в кого вистачило терпіння дочитати цей текст до цього речення - не звертаючи уваги на всю недосконалість письма автора - дочекався наступного показу «Радості сердешної» та пішов обов'язково подивитись, адже такі вистави велика рідкість у сучасному українському театрі. Це щось поза часом та простором, це вистава для кожного і про кожного, яка розмовляє з тобою простою, але глибокою мовою.