Обожнюю фільми, після перегляду яких ти не знаєш, як саме написати рецензію, бо не можеш зібрати всі думки воєдино. Ти виходиш із кінозалу, намагаєшся аналізувати, а натомість відчуваєш, що в тебе підкошуються ноги і затомовує подих. Таким чином рецензія перетворюється в невеличке есе на певну тему, а не є просто набором суб’єктивних ярликів: гра акторів добре, режисура непогано, а ось сценарій можна було зробити і краще.
Фільм «High Life», який в нашому перекладі має назву «На висоті» - це досить експериментальний Sci-Fi трилер від французької режисерки Клер Дені з Роберт Паттінсоном у головній ролі. На превеликий жаль, пересічний глядач у країнах СНГ досі асоціює Роберта з образом солоденького вампіра Едварда у містичній мелодрамі «Сутінки», хоча він давно вже довів силу свого таланту ролями в крутих авторських та незалежних проектах. Я раджу звернути увагу на його гру в стрічках «Гарні часи», «Космополіс», «Загублене місто Z», «Ровер», «Пам’ятай мене» та «Лайф».
«На висоті» розповідає про космічну експедицію до Чорної діри. Всі її учасники – це колишні злочинці, чий смертний вирок було змінено на пропозицію відправитись у космос та стати героєм. Звісно, що повернутися в них вже можливості не буде, бо як ми всі з вами знаємо, теорія відносності Альберта Ейнштейна каже, що час в залежності від сили гравітації йде усюди по-різному. Чим більша сила тяжіння, тим повільніше він плине. Тобто, якщо герої і повернуться на рідну землю, то нікого з їх рідних вже не залишиться. Керує експедицією місіс доктор Дібс. Вона намагається продовжити життя на борту, збираючи в усіх чоловіків сперму і запліднюючи жінок. Через космічну радіацію довгий час експерименти не дають ніяких результатів. Якщо діти і з’являються, то вони швидко помирають. Екіпаж один за одним втрачає глузд, перетворюючись на дикунів. Всі становлять загрозу.
Починається кіно вже далеко після цих подій, коли герой Роберта Паттінсона залишився на кораблі сам зі своєю маленькою донькою. Він розривається між нею та космічним простором зовні. В одній із перших сцен він викидає тіла всієї команди у відкритий космос. А далі починаються флешбеки.
Людина, як і космос – це велика і небезпечна прірва, абсолютно непередбачувана, яка може знищити тебе за секунду. Концепція фільму та самої експедиції цікава саме тим, що майже в усіх є психічні вади. Екіпаж своєї природою втілює те, що існує поза космічним кораблем. І спроба створити ще одне життя майже така ж скажена, як і спроба дослідити Чорну діру і не загубитись за Горизонтом подій. Це фільм, де минуле, теперішнє і майбутнє існують разом, або паралельно. Основні події не виглядають, як типові флешбеки. Можна сказати, що часи між собою перетинаються , тому ти під час перегляду не помічаєш переходи між тим, що було і тим, що є. Фільм існує в одному часовому просторі, наче справжня сингулярність усередині Чорної діри.
На перших етапах виховання доньки головний герой мусить знайти в собі сили не втратити глузд остаточно, щоб не вбити себе та дитину в момент, коли дуже важко знайти причини для життя. Перша думка, яка в нього виникає – знищити себе і доньку, аби потім не страждати. Це так схоже на реальність, де ти не знаєш, що тебе очікує далі. Ти живеш, як у пітьмі, а перед тобою лише невідомість. Ти боїшся цієї неясності, але мусиш йти їй на зустріч кожну хвилину свого існування: заради себе та в першу чергу заради близьких тобі людей. А померти завжди встигнеш у разі чого.
Якщо коротко, то приблизно такі думки виникли в мене після перегляду фільму.
А тепер можна і по ярликам пройтись. Акторська гра справді приголомшлива. Роберт Паттінсон вражає своєю стриманістю. Він наче абсолютно спокійний у кадрі, але ти відчуваєш якусь його скажену енергію усередині. За весь фільм у головного героя лише раз відбувається зовнішня істерика, проте очі всі дві години її випромінюють. Та більше ніж Роберт дивує Жул’єт Бінош. Актриса у свої 55 років грає одночасно божевільну і сексуальну вчену, яка нагадує медсестру Мілдред Ретчед з фільму «Над зозулиним гніздом».
Серед мінусів можна вказати далеко не найкращі ефекти, але я розумію, що стрічка фестивальна, а тому і бюджет в неї теж «фестивальний».
Під час перегляду відчувається вплив Стенлі Кубріка з його «Космічною одіссеєю» та Андрія Тарковського з «Солярісом». можливі референси йдуть картині тільки на користь.
Когось можуть обурити досить відверті сцени, які сприймаються як скажений бедтріп після наркотиків, але вони дуже личать атмосфері фільму та його настрою.
Всім шанувальникам авторського кіно дивитись обов’язково. Іншим на свій страх та розсуд.