Цікавий шлях пройшла постановка Давіда Петросяна «Буна»: від студентської роботи у стінах університету імені Карпенко-Карого до вистави в найпрестижнішому театрі України імені Івана Франка. Варто зауважити, що не просто так. Без перебільшень «Буну» можна назвати одним з найкращих сучасних спектаклів Києва. Нижче я спробую пояснити чому.
Нажаль раніше потрапити на цю виставу, коли вона ще гралася під дахом театру «Дах», мені не вдалося. Тому говорити про її розвиток та вдосконалення я не зможу.
Дівчина Орися живе на селі разом зі своєю бабусею Бунею. Її життя схоже на пекло. Вона мусить виконувати всю роботу вдома: прати, прибирати, готувати, але як би онука не старалася, Буна однаково буде її бити та принижувати. Все стає тільки гірше, коли Орися дізнається, що завагітніла від свого далеко не наймолодшого сусіда. Буна наказує їм побратися та жити всім разом у неї вдома. Дівчина не витримує такого існування, краде гроші у Буни, залишає свого сина та тікає за кордон, щоб почати нове життя.
Протягом усієї вистави кожен з героїв знаходиться на сцені. Ті, хто задіяні в конкретному епізоді грають на передньому плані, в той час, як інші сидять на другому плані спинами до глядачів та чекають своєї «черги».
У виставі задіяна жива музика, яку виконує талановита актриса Анна Глухенька.
В акторському складі неможливо виділити гру когось одного. Навіть ні, інакше скажу: неможливо не виділити гру хоча б одного з акторів вистави. Всі запам’ятовуються тим, чи іншим образом. Бабцю Буну зіграла молода акторка Христина Федорак, але її перевтілення змушує забути тебе про існування тієї самої Христини Федорак, доки ти дивишся виставу. Від початку до майже самого фіналу в тебе є почуття справжньої ненависті до цієї героїні. Вона втілює в собі те саме старе покоління, яке нічого не бачить та нічого не чує окрім себе, своїх бажань та поглядів. Ти взагалі не помічаєш молодий вік актриси. В останнє я подібне бачив, коли дивився «Сталкери» Стаса Жиркова на сцені Молодого театру, де Ірма Вітовська грає роль баби Присі. До речі, метафоричність обох образів дуже схожа, але про неї ми поговоримо трохи пізніше.
Іван Шаран зіграв тут того самого не дуже молодого сусіда Митра, що став батьком Орисеної дитини. Органіка та природа актора дозволяє йому вдягати на себе такі образи настільки ідеально, що так і хочеться сказати: «Геній». Іван починає рухатись, говорити та жити у підвладній тільки йому манері, що робить його абсолютно унікальним артистом. І із вистави у виставу він не змінює це, але дуже якісно модернізує таким чином, що тобі не набридає спостерігати за його грою. Так, можливо, в якихось моментах можна знайти схожість між Митром та Юнієм Брутом із «Коріолана», але вона тільки відкриває різні грані природи Шарана.
Особливо мене здивував Віталій Ажнов, що виконав роль простого та добродушного чолов’яги з села, який допомагає Буні виховувати сина Орисі, коли та живе в Америці. Для молодого актора це досить незвичне амплуа, якщо порівнювати з його минулими роботами. Ще враховуючи той факт, що на цю роль його ввели другим складом зовсім нещодавно, то Віталій впорався дуже добре.
Але справжньою несподіванкою стала Марічка Штибрулова із гурту ЦеШо. Саме вона виконує роль хлопчика Ілика, сина Орисі. Перші 10 хвилин її появи не сцені я був впевнений, що переді мною справжня дитина, яка грає у виставі. Я ще запитував себе, як Давіду вдалося так попрацювати з маленьким хлопчиком. І тільки потім до мене дійшов секрет цього фокусу, коли я все ж таки впізнав Штибрулову в цьому образі.
Та акторська гра – це далеко не все в «Буні»: вона є інструментом в руках режисера, який доносить до глядача дуже важливі та трохи неоднозначні думки.
Бабку Буну можна сприймати по-різному. Навіть я протягом вистави змінював своє ставлення та бачення її декілька разів: спочатку вона в мене була своєрідним втіленням Радянського союзу, а потім перетворилася на образ мудрої та люблячої України, яка може бути сувора і несправедлива з тобою, але лише через свої сильні почуття до тебе.
В якомусь сенсі Буна і справді є образом нашої Батьківщини. Є безліч обставин, за які ми гніваємось на неї, хочемо покинути та сваримо, але врешті-решт приходимо до висновку, наскільки вона дорога для нас та важлива, і ми завжди її тримаємо у своєму серці. Причому, вистава не засуджує однобоко тих, хто їде шукати щастя десь закордоном, або тих, хто навпаки лишається тут. Вся цінність у тому, що правда стоїть за кожною з цих сторін і неможливо обрати якусь одну. Ти розумієш, чому саме Орися втекла та перебралася до Америки. Ти їй цілком і повністю співчуваєш та вболіваєш за неї. Але, коли у фінали в неї відбувається суперечка з тим самим чолов’ягою Віталія Ажнова, який досить агресивно питає: «А чим тобі тут погано?», то ти вже і не знаєш, хто з них насправді правий, або хто помиляється у своєму світосприйнятті. Кожен хоче знайти щастя. Для когось воно лежить прямо під носом, іншим же потрібно за ним поїхати дуже далеко та надовго. Казати, що хтось поганий, чи хороший не можна аж ніяк. Є тільки одна єдина проблема: інколи від нашого вибору страждають наші діти, які, можливо, хочуть зовсім іншого, але ми в них того не питаємо, бо нам здається, що ми знаєм, де і як буде краще. В якийсь момент Орися сама стає тією Буною для свого сина, просто в іншому напрямку. І це друга, не менш важлива тема, що піднімається у постановці Давіда Петросяна: конфлікт поколінь. Це питання, мабуть, ніколи не вичерпає себе. Часи йдуть, все навколо змінюється, але завжди між батьками та дітьми буде якийсь бар’єр і подолати його майже неможливо.
«Буна» - це саме та вистава, про яку кажуть Must See. Вона смішна, сумна, життєва та глибока. Взагалі, театр Франка переживає зараз дуже важливі зміни і стає більш сучасним, даючи можливість для розвитку молодим талановитим митцям.