Письменники розвінчують (або підтверджують) стереотипні погляди на регіони України. Поет, прозаїк, критик, перекладач Олег Коцарев пояснює причини харківської гігантоманії, запевняє, що матюки й вірші у Харкові чудово доповнюють одне одного, вважає, що місто є органічною частиною Слобожанщини, хоча сама вона доволі розмаїта, і нагадує, що Харків кілька разів зазнав кардинальних змін.
Чому ти переїхав із Харкова до Києва? Ти що, не патріот рідного міста?
Коли читаєш твоє запитання, в уяві постає драматична картина: юнак у дерев’яних черевиках збирає клунок, вішає його на тростину і пішки вирушає битим шляхом «шукати щастя», дорогою його пограбують у корчмі, але він таки дістанеться Далекого Великого Міста, де познайомиться з Цивілізацією, стане Великою Людиною, але зрадить Рідний Куток і через те таємно плакатиме ночами…
На жаль, у мене все вийшло значно менш яскраво. Я ніколи особливо не планував Києва як основного місця перебування, роботи чи навчання тут сильно не шукав, проте тривалий час жив на два міста. Можна сказати, це своєрідний любовний компроміс – моя дружина, поетка й ілюстраторка Юлія Стахівська, родом з Житомира, а я з Харкова, організаційно найзручніше нам виявилося посередині. При цьому я продовжую часто і регулярно бувати в Харкові.
До Харкова чи до Києва зараз більше лежить твоя душа?
Харків – рідне місто, що тут іще скажеш? Київ я теж дуже люблю, на мою думку, кращого міста для письменника в нас немає. Та й не тільки для письменника. Ну, а ідентифікую себе більше з Україною в цілому, ніж із якимось одним містом чи регіоном
Чи є в тобі якісь специфічні харківські риси? Якщо так, чи стає їх із часом менше?
Важко сказати, та й не дуже бачу себе збоку.
Чи правда, що:
– у Харкові люблять все велике. Величезна будівля Держпрому, найбільший пам’ятник Леніну, здоровезні яйця на площі, монструозний кінопроект «Дау»…
Це зовсім не повний перелік. Площа Свободи вважається найбільшою чи однією з найбільших у Європі. Так само кажуть, наприклад, про синагогу на Пушкінській. Що ж до Леніна – маю деякі сумніви, чи був він найбільшим, але, на щастя, його більше немає. І дуже хочу побачити, що вийшло з «Дау», тобто не знаю, чи хотілося би перебувати всі скількись там годин у середині цього синтетичного проекту, а з якимись епізодами познайомитися хотів би. Зрештою, твір мав би бути унікальний, те, що я про нього читав, трохи корелює мені з яскравими виставами Андрія Жолдака, зробленими, до речі, саме в його харківський період.
Але я відволікся. Харківська гігантоманія з’явилася не на рівному місці. В історії Харкова було чимало подій і явищ дуже динамічних, масштабних. Узяти хоча б надстрімкий розвиток міста протягом ХІХ – середини ХХ століття від досить скромного старосвітського губернського центру до університетського міста, вибух торгівлі і промисловості, тимчасовий статус столиці Радянської України, що припав на вкрай яскраві, експериментальні, міфологічні двадцяті й першу половину тридцятих років, тодішні культурні вершини, наукові прориви. Тут і історія з розщепленням атома, і авангардні будівництва, і художні вигадки, які дотепер задають стилістичні тренди…
Після цілком логічного повернення столиці на печерські пагорби та після Другої світової війни, дуже руйнівної, болісної для самої структури міста (це одна з важливих тем для мене, я зачепив її в романі «Люди в гніздах», думаю, не обійдеться без неї й наступний роман, що його пишу тепер), Харків став відчутно «тихішим». Але є пам’ять про дні, коли місто було в центрі подій, є нові досягнення, особливо у сферах науки і культури. Свого часу була навіть деяка «ревність» до Києва та бажання довести, що «ми не гірші». Здається, зараз цього значно менше. Але дискурс гігантизму залишився. Деякі його вияви наївні, а деякі абсолютно виправдані.
– Харків – українська рок-столиця.
У дев’яності роки радше казали, що реп-столиця. У рок-столицю я вірю не дуже – надто велика конкуренція з боку, наприклад, Києва і Львова. Але ця традиція в Харкові справді відчутна. Ех… Нагнав ти на мене ностальгію за тусами на «Хобітці», на «Булці», концертами по будинках культури…
– Харків – нудне, сіре, задимлене місто.
Звісно, ні. Харків різний і строкатий, а головне, своєрідний і оригінальний. А от пилюки в місті справді багато. Не згадаю зараз, хто це сказав: пилюки в Харкові ще більше, ніж поетів, а поетів у Харкові дуже багато.
– харків’яни дуже поважають мера Кернеса.
Є таке, на жаль. Кернес якимось чином увійшов у резонанс із городянами, і їм, здається, подобаються просто будь-які його дії, правління цього міського голови для них, якщо вірити опитуванням і результатам останніх голосувань – просто розквіт. Хоча перші свої вибори він виграв за обставин, які прийнято вважати вельми суперечливими. Його конкурентом був Аваков, вони зібрали приблизно рівну кількість голосів, було багато звинувачень у підтасовках. Але з часом більшість розслабилась і стала отримувати задоволення.
– харківські водії не пропускають пішоходів.
У Харкові справді досить кепсько, навіть за українськими мірками, дотримуються правил дорожнього руху. Символом цієї тенденції стала трагедія 2017 року на вулиці Сумській, відома також як справа Зайцевої, коли великий джип вилетів на тротуар і загинуло шестеро людей.
– у Харкові на кожному кроці хамлять і не відчувають меж.
Я б сказав, що тут досить контрастна публіка – герметичні інтелігенти «з іншого світу» поєднуються з таки досить численними людьми описаного типу. Ну, й, мабуть, якусь роль відіграло те, що Харків є містом, заснованим практично на порожньому місці переселенцями-«піонерами» – це могло виховувати в людях надмірну активність і самовпевненість. Очевидні успіхи «совєтизації» Харкова в минулу історичну епоху так само даються взнаки.
– у Харкові на стінах замість матюків пишуть вірші.
Матюки й вірші чудово доповнюють одне одного. А ще є всілякий досить концептуальний стріт-арт, у якому й по сьогодні відчуваються традиції Єрмілова та цілого українського авангарду двадцятих років.
– у Харкові всі знають письменника Жадана.
Жадан станом на сьогодні є одним із безперечних обличь міста.
– Харків – це дуже серйозне місто: там завжди б’ють по морді.
На моє враження, харків’яни не вирізняються особливо вибуховим темпераментом, це не Одеса. Згадані вище випадки хамства частіше виявляються тут у формі млявого недоброзичливого гудіння та взаємного погавкування.
– Харків – місто письменницьких пограничних станів, на Сабуровій дачі у психічній лікарні лежали Гаршин, Хлєбников, Лимонов.
А Сосюра? Чи Головко, котрий убив свою дружину й дитину? А от поетка Анастасія Афанасьєва – вже з покоління моїх плюс-мінус однолітків – працювала на тій-таки Сабуровій дачі лікарем. У Харкові просто завжди було багато письменників (нагадую про пилюку й поетів), ну, а вони схильні втрапляти в різного роду пригоди, зокрема, й такі.
– у Харкові великий відсоток наркоманів і хворих на СНІД.
Уявлення не маю. В тій частині міста, де буваю я, це в очі не впадає.
– Харків на відміну від Києва – справжнє європейське місто.
Ха-ха.
– Харків це щось одне, а Слобожанщина – щось геть інше, не треба їх плутати.
Ні, Харків, звісно, органічна частина Слобожанщини, її беззаперечна столиця. Але от сама Слобожанщина доволі розмаїта, неоднозначна. Я для себе чітко виокремлюю (і знаходжу цьому підтвердження в історії регіону) як мінімум чотири досить відмінні частини. По-перше, схід Харківщини, частина Луганщини та Донеччини, зі своїми степовими реаліями, досить тісно інтегровані з сучасним Донбасом. По-друге, умовний «центр», зав’язаний на Харків. По-третє, найменш русифікований захід Харківщини та частина Сумщини – історично вони були ближчими до Гетьманщини, зараз їх можна віднести до Центральної України, як її визначають соціологи, а не до Сходу. І, нарешті, по-четверте, так звана «Північна Слобожанщина», іноді її називають і «Східною». Маю на увазі території, що ввійшли до Росії – навколо Бєлгорода, Острогозька, Валуйок, Суджі, Глушкового. Там сформувалася цікава мішана ідентичність, частково збереглися досить дивакуваті форми української мови, які майже не зазнали впливу літературної норми та розвивалися за власними траєкторіями.
– корінні харків'яни дуже інтелігентні, все ж таки перша столиця. А хто не такий, той понаїхав.
Знову ха-ха. Відзначу тут лише, що такої маячні в Харкові я чув значно менше, ніж, приміром, у Києві, Львові та Одесі. Також додам, що міфологему «першої столиці» я не вважаю аж надто обґрунтованою.
– у Харкові кожен селюк розповідає, що він містянин.
Певною мірою так. Але загалом я б сказав, що подібні форми комплексу неповноцінності досить рівномірно розповсюджені в нашій країні.
– харків’яни часто жаліються, що колишнього, справжнього Харкова вже нема.
А який він був, справжній? Дерев’яна фортеця сімнадцятого століття? Харків хоч і досить молоде місто, але воно неодноразово досить кардинально змінювалося. Було ідилічне напівсільське місто-ярмарок, оспіване романтиками. Був університетський губернський центр. Була націонал-комуністична «столиця». Було повоєнне місто з іміджем «трударя». У часи незалежності знову наперед вийшла торгівля… Що об’єднує всі ці міста? Як на мене, такими «водяними знаками» є, з одного боку, торговельний дух (про нього дуже переконливо пише харківський прозаїк Андрій Краснящих), а з другого – специфічне прагнення оригінальності, що час від часу дає великі культурні спалахи.