«Клас» - це режисерський дебют Стаса Жиркова на сцені театру на лівому березі Дніпра. Спочатку це мала бути постановка «Наш клас» по п’єсі Тадеуша Слободзяника, але через низку обставин Стас був вимушений сильно переробити матеріал та створити щось абсолютно несхоже на першоджерело. Тож, режисер обзавівся допомогою свого друга-драматурга Павла Ар’є, особистими історіями акторів, все це скомпонував та зробив досить важливу для нашої сучасності виставу-рефлексію.
Почати свій огляд хочеться з розповіді про себе. Свої шкільні часи я вже давно залишив у минулому, туди ж запхнув і спогади про них.
Річ у тім, що я навчався не в найкращому районі Києва і мені, творчій дитині, було дещо складно адаптуватися серед контингенту хуліганів, які раз на тиждень влаштовували стрілки у сусідньому подвір’ї, або ходили на футбол разом із фанатами, щоб потім прийняти участь у «околофутбольном махаче». Я виділявся серед своїх одноліток, через що часто страждав. В мене, як і в монолозі Анастасії Пустовіт, шкільний рюкзак дуже часто опинявся в різних кутках школи, мене били за мій зовнішній вигляд, бо мені подобався широкий реперський одяг, але більше всього було психологічного насилля. Воно наче і безневинне, але від нього страждаєш найсильніше. Я відверто ненавидів свою школу, тому почав її в певний час прогулювати. Батькові про свої проблеми не розповісти, але і повертатися до них не дуже хотілося. Прогулювання мене так захопило, що 4 з 5 днів тижня я проводив де завгодно, але тільки не в школі. Я їздив у кіно, у ТЮГ на дитячі денні вистави, бродив вулицями Києва, а інколи просто залишався вдома дивитись фільми. Продовжувалось це не довго, бо в якийсь момент класний керівник зрозуміла все і подзвонила моєму батькові. Навіть фейкові записки перестали працювати. Вдома через це в мене почалася купа проблем, але від однокласників я схопив свою долю респекту за сміливість. Я скористався цим моментом. І, щоб не повертатися до ролі лузера-невдахи, якого цькують, цькувати слабких почав я сам, інколи навіть фізично.
В університеті, звісно, про це забуваєш. Яка різниця, адже це було так давно та й вже не з тобою, можна сказати. Малі були, дурні. Що ми тоді розуміли? Але досі від цього бридко на душі. Саме це я почав потроху пригадувати ще на етапі промо-кампанії вистави, і пригадав цілком після перегляду.
Чим шкільний булінг і цькування відрізняються від фашизму? Та що спільного між ображанням слабких у школі та голокостом? По факту нічим. Тільки дискримінації трохи різного рівня. Один прошарок суспільства починає ставити себе вище іншого, перестаючи сприймати їх живими людьми. Це, в свою чергу, народжує в них відчуття вседозволеності. Німці не сприймали євреїв рівними собі. Вони були впевнені, що це паразити, які псують нашу планету. Від того, знищувати маленьких дітей та жінок для них було нескладно. Адже ми, коли розчавлюємо таргана на своїй кухні, не думаємо про його вік та стать. Ось і німців навчили сприймати єврейське населення планети так, як ми сприймаємо тарганів у власному поселенні. Можна запитати, а до чого тут школа та булінг. Так, це погано, але ж там нікого не вбивають і з людьми потім все ок. З одного боку так, нічого подібного в школах не відбувається, хоча мені намагалися підпалювати волосся. З іншого ж, якщо дивитись на це не так буквально, виходить, що купка людей у класі вважають себе кращими за інших, більш гідними, найсильнішими. Вони об’єднуються у групи та починають знущатися над тими, хто на їх думку відрізняється своєю вразливістю, зовнішнім виглядом, одягом, думками, світоглядом, орієнтацією, або просто кольором волосся. Ця група «найкращих» своїми діями кажуть: «ми маємо право робити із вами все, що вважаємо за потрібним, бо ми гідні цього. Ми вище і кращі за вас, бо нас більшість!». Тому ще раз запитую, чим це відрізняється від фашизму? По факту, це він і є. І вистава Стаса каже, що ми, люди, всі складаємося із води, води, яка потрапила на нашу планету із космосу і була колись давно одною невід’ємною рідиною. Тоді, як так виходить, що ми, наповнені однієї речовиною створіння, маємо право ділити себе на кращих та гірших, на сильних та слабких, на гідних прекрасного життя та тих, хто має страждати кожну хвилину власного існування. Що стало джерелом подібних думок?
Тепер питання до вас, читачі. Зізнайтесь, чи ставили ви себе вище за іншу людину через те, що в неї не такі політичні погляди, як у вас? Чи вважаєте ви геїв гіршими за себе? Чи може для вас всі інші національності були завжди нижчими за вашу власну, що ви сміливо прикривали словом «патріотизм»? Ви себе колись ловили на презирливому ставленні до нижчих за соціальним класом людей? Все це є проявом фашизму, який час від часу прокидається в кожному з нас, але ми цього навіть не усвідомлюємо. Для нас подібні думки є цілком нормальними, принаймні нам так здається. Вистава Стаса Жиркова каже тобі вбити в собі фашиста. Адже ти ніколи не знаєш, як саме це може вплинути на долю тієї людини, яку ти дозволив собі принизити вже хоча б в своїх очах. Скільки самогубств було здійснено через шкільний булінг? Ми про це не хочемо перейматися, бо тоді він перестає вже бути таким безневинним.
Цю думку потрібно закладати у голови своїх дітей перш за все. Навчити їх любити оточення та до всіх ставитися як до рівного собі. Тільки тоді наш світ зможе позбутися війн та жорстокості. Саме цьому виставу «Клас» я вважаю вкрай необхідною для нашого суспільства.
Акторам дуже пощастило грати у постановці, бо по факту в них стояла одна єдина задача: бути собою з початку і до кінця. Виливати на глядача те, що болить особисто у них напряму, а не через персонажа, який жив у іншому часі іншого світу. Навіть велика кількість монологів – це текст, написаний самими акторами про власне життя та минуле. Є навіть авторський реп від Олександра Соколова про його дитинство та сутички з хуліганами. Якщо казати, хто найбільше вразив, то це Анастасія Пустовіт з її спогадами про шкільний булінг, бо все це ідеально відображає дійсність. Особливо слова стосовно вчителів, що закривають очі на подібне, хоча все прекрасно бачать та розуміють.
Не менш захопливою була історія Кості Олексенка про крадіжку харчів в інтернаті. Я знаю, що цей монолог належить акторові Олександру Піскунову, але Костянтин змусив повірити у свою причетність до конкретного тексту. Наче він і справді навчався та ріс в інтернаті.
Дмитро Соловйов же розповідав монолог про постійні переїзди з однієї точки України в іншу. Спочатку його цькували за спроби розмовляти українською мовою в одному місці, потім за російську в іншому. Цей монолог я б змусив послухати кожного, хто розділяє людей на українців і чужинців за мовними признаками. Тим паче, Дмитро робить так, що після його розповіді теж важко залишитись без сліз на очах.
Та, окрім важливих та досить болючих для глядача тем, тут є і багато чого «на поржать».
Так, наприклад, тріо вчителів у виконанні Олександра Соколова, Дмитра Олійника та Владислава Писаренко розірвали публіку своєю сценою. Та, крізь гумор все одно пробивається якась безвихідь існування цих людей, що позначається в результаті на їх психічному стані. А це, в свою чергу, призводить до небезпеки їх взаємодії з учнями. Бо той же вчитель Дмитра Олійника має слабкість до дівчат з 11 класу.
Вистава наповнена ностальгічними штуками у вигляді пісень 90х, що, на мій погляд, є забороненим прийомом. Люди одразу ж втрачають глузд, коли чують подібне. Це наче і непогано, але контекст без поп-хітів 90х нічого б не втратив, а ось по естетичному сприйняті вони трохи б’ють. Але то є цілком суб’єктивна зачіпка, яка скоріше за все розходиться з думкою більшості.
Чи сподобалась мені вистава? Цього я не можу сказати. Чи подобаються вам ліки на смак, які ви приймаєте при хворобі? Можливо, що ні. Та, чи потрібно ці ліки вживати, щоб бути здоровим? Обов’язково! Так само із «Класом» - це ліки від фашизму у вигляді мистецтва. Неважливо, сподобається вам «Клас», або ні, дивитись його необхідно, щоб починати жити у свідомості та позбавляти себе небезпечних думок та вчинків. Та, не забувайте, що бездіяльність інколи ще гірша, ніж помилки.