Джейсон, Самара, Шкіряне обличчя, Фредді Крюгер, Майк Майерс, Пеннівайз - все це зло, що запам’ятовується глядачу на все життя. А ось чим лялька Аннабель відрізняється від Монахині з минулого фільму? Ви можете сказати? Я - ні. Більше того, я вже давно почав плутати між собою франшизу “Астрал” та “Закляття”, настільки вони схожі. Якщо ви бачили кілька стандартних горорів останніх 5-10 років, то напевно знаєте, що вас очікує і в триквелі про демонічну ляльку.
Дві попередні частини “Закляття” були досить моторошними через талант режисера Джеймса Вана, який вміє погратися з атмосферою та заворожити глядача історією. Та загалом, все що було далі і паралельно “Закляттю” нагадує один й той самий фільм. Ми обов’язково маємо справу з якимось проклятим будинком, в якому заховане від очей стародавнє та страшне зло, що мріє знищити будь-кого, хто його потурбує. Та чомусь це зло завжди себе поводить так, наче воно пранкер-приколіст, а не небезпечне “дещо”. З самого початку воно просто може кілька разів погратися з дверима, щоб вони гучно зачинилися, пересунути стільці на кухні або розбудити дітей посеред ночі, тільки незрозуміло для чого. Потім, коли герої зрозуміють, що у домі хтось загадковим образом постійно зачинає двері, то це саме “Зло” почне пранкувати вже жорсткіше: в коридорі пробіжить тінь, ковдра буде дивно себе поводитись, доки ти спиш або із шафи на тебе вистрибне стрьомна комп’ютерна графіка у вигляді демона-привида.
Кадри із "Закляття" та "Закляття-2"
Та не перейматесь, в подібних фільмах героїв вам не сильно шкода, бо як-то кажуть, вони самі винні у своїх проблемах. Якщо знаходиться підозрілий стародавній предмет, на якому великими літерами написано “НЕ ЧІПАТИ, ВОНО ПРОКЛЯТЕ, БІЖІТЬ”, то хтось обов’язково захоче взяти це до своїх рук, аби почати ним гратись. Також герої дуже полюбляють вночі йти до кімнати, в якій вони почули підозрілий шум, замість того, щоб втекти якомога далі. Ну, і наше улюблене, коли герої вирішують розділитися в ситуації, де жодна б людина з мізками не відходила від інших з такими ж мізками.
Зазвичай, всі “жахи” в таких стрічках - це очікувані всіма “неочікувані” скримери, коли щось або хтось зі страшним звуком вистрибує ледве не на глядача з екрану в найтихіший момент фільму. І якщо раніше скримери непогано працювали, то зараз вони почали викликати хіба що сміх у залі, або розчаровані погляди втомлених від цих “оригінальних” прийомів глядачів.
В горорах зникли цікаві та сильні герої, за яких ми би справді переживали. Згадайте тільки Наомі Воттс у “Дзвінку”, що бажала розібратися в проблемі та влаштувала справжній детектив по пошуку джерела прокляття Самари. З атмосферою кінодіячі вже також давно перестали гратися та експериментувати, пхаючи нам в очі завжди однакові напівтемні фарби.
Всі ті кліше, про які я писав зверху, є у “Проклятті Аннабель”, навіть трішки більше. Ти точно знаєш, що і коли відбудеться. Уся оригінальність зводиться до того, що замість одного чи двох демонів, їх тут ціла купа. Чи працює це? Скоріше ні. Чи дає це щось нове жанру? Точно ні.
Як би це не хотілося визнавати, але скоро, коли закінчаться книги Стівена Кінга для екранізацій, а на фільми про “прокляті” будинки перестануть ходити глядачі, то можна буде ставити хрест на всьому жанрові. Винятки є, але трапляються вони так рідко, що в цілому це можна назвати вдалими експериментами в рамках жанру, а не повноцінними жахами. Наприклад, Джордан Піл з його “Пасткою” та “Ми” змішав горор з комедією та сатирою. Також була непогана, навіть філософська стрічка “It follows”, яка і лякала гарненько, і тем для роздумів у твою "пічку" підкидала. Та більшість глядачів або зовсім не чули про цей фільм або майже не зрозуміли його, зробивши хибні висновки після перегляду.
Якщо кінодіячі не зрозуміють, що навіть конвеєр має чимось дивувати, якщо не перестануть знімати своє кіно однією стежкою, то горорам прийде кінець.