Спонтанно зустрілися у Франківську з народним артистом України, лауреатом Шевченківської премії та директором-художнім керівником Івано-франківського (вже) національного академічного театру Ростиславом Держипільским. Який ще й організатор всеукраїнського фестивалю «Porto Franko» та автор спектаклів «Солодка Даруся», «Модільяні» і «Гуцулка Ксеня». Як спонтанно зустрілися, так і спонтанно організували інтерв'ю, дізнавшись, що і як коїться у «театральній столиці» України, і чи не важко Ростиславу носити свої нагороди.
Хто ти?
Ростислав Держипільский, директор-художній керівник Івано-франківського національного академічного театру ім. Івана Франка, народний артист України, режисер, актор.
Чим займаєшся?
У вільний від роботи час займаюся театром.
Чим відомий?
Несподіваними вчинками, непрогнозованістю. Величезною любов’ю до людей, до своєї землі, до України, свого краю та до театру.
З 2015 року народний артист України, з 2019 лауреат Шевченківської премії, і в цьому ж році твій театр отримав статус національного. Здається, що зібрав всі можливі нагороди, а далі що?
Поки знаходжуся в дрейфуючому стані. Ще трішки пливу на енергії останніх здобутків, бо вони ось-ось відбулися. Але вже активно думаю про міжнародне співробітництво. Власне, воно в нас і було, але статус національного дав впевненість і основу, що можу чітко та конкретно говорити з закордонними режисерами, керівниками і митцям. Можу казати, що ми — національний театр, маємо найвищий статус в Україні, завдяки чому можемо запрошувати до нас та розширювати горизонти.
Для чого тобі стільки нагород?
Не хочу лукавити, у мене насправді їх багато. Я сміявся, бо на день театру отримав обласну премію імені Віталія Смолюка. У мене вже є одна особиста за «Майже ніколи навпаки», а зараз премію отримала вистава «Гуцулка Ксеня» нашого театру. Я так йшов і внутрішньо з себе насміхався, бо люблю до себе ставитись з сарказмом, так як це родинне від гуцульських моїх діда та баби. Внутрішньо з себе жартую, бо вже як Брєжнєв ходжу і медальки лиш отримую. Треба якось взяти і одягти все.
Тоді навіщо ці державні регалії?
Іноді хочеться доказати, що я крутий
Дякую Богу, що вони є. Було би з мого боку конченно і по-фарисейськи казати: «Ой, я їх не люблю. Це таке гівно». Якщо вони існують в державі, а звання не відмінили, то це моральний стимул для творця. Я їх називаю «оберігаючі бар’єри», які діють на владу, що митця треба поважати і боятися. Тому був би абсолютно нечесним, якби казав, що воно мені взагалі не лестить або не подобається. Але я люблю, коли це швидко відбувається. Що я молодий, і, гоп, маю то, отримав то, а я вже то, і що ще? Десь мені це приємно та лоскоче самолюбство, але я це швидко відганяю. Іноді хочеться доказати, що я крутий. Так, можливо не цілком високі речі, але я звичайна людина, в якої є пороки, з якими також воюю.
Отримання статусу національного театру. Як це проходило?
Це не було несподівано, бо за нього боролися близько двох років. Було спочатку звернення до комітету Верховної ради з питань культури, освіти й духовності та до Міністра культури, щоб, враховуючи заслуги нашого театру, звернулися до Президента з проханням присвоїти театру звання національного. З цим було рішення і обласної ради. З нашого боку ми підготували повний пакет документів. Тому я чекав цього. Але це було велике нерозуміння й розчарування, коли нам його не давали, тому що театр та весь колектив працював на повну як коні: і кількість вистав, і гастрольна діяльність, і перемоги на фестивалях.
Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр імені Івана Франка
Яким повинен бути театр, щоб йому дали статус національного?
Театр повинен не тільки давати культурний зріз, але і дивитися вперед у майбутнє
В положенні прописані чіткі критерії. Багато технічних умов, зокрема умови для інвалідів, але, в першу чергу, повинен бути високий творчий рівень. Багато театрів не винні, що держава не забезпечило сучасне круте технічне оснащення. Крім цього, театр повинен гудіти та про нього мають знати. Тобто, театр — зірка, а актори — колектив зірок. В репертуарі повинні бути твори світової класики європейського рівня, той же Шекспір і Чехов, і сучасної європейської драматургії та літератури. Мають бути на високому рівні і в сучасному прочитанні твори української драматургії та літератури, як класичні, так і сучасні. Театр повинен не тільки давати культурний зріз, але і дивитися вперед у майбутнє.
Скільки національних театрів потрібно в Україні?
Не буду називати, бо це стало в українському театрі спекулятивним питанням. І мені не з руки на це відповідати, бо виходить, що наш театр отримав, а зараз буду казати, що більше не давайте. Якби був би рівень матеріальний забезпечення в театрах, то мабуть не було б такого ажіотажу. Не має бути багато, бо тоді цей статус нівелюється. Можна сказати крамольну штуку, що треба переглянути рівень тих, які вже мають статус національного. Має бути критерій, щоб час від часу перевіряти, чи відповідає той чи інший театр рівня національного. А то як, довічно дали і все. Але тоді виникає багато питань в театрах, які стають набагато сильнішими, які працюють і мають кращий репертуар, кращі показники, кажучи, чому той театр, який нічого не демонструє, має статус, а вони ні? Можливо, було б правильно, щоб була певна квота, а театри раз на термін проходили б атестацію, а хтось новий подає, бо за десять років можна вийти на високий рівень. І цей процес повинен бути дуже відкритим без жодних кулуарних розкладів, що втіхаря хтось комусь дав. Повністю відкритим.
Кажуть, що займаєшся екстремальною режисурою. Що це означає?
У мене так виходить, що все ніби робиться в останній момент, із-за чого з мене часто приколюються. Я дратуюсь в останні тижні, дні і ночі. Сиджу і часто буває, що в останню ніч або на ранок перед вечірньою прем’єрою можу придумати фінал чи вирішення вистави.
З якими виставами таке було?
З «Гамлетом». В шостій годині ранку сиділи у підвалі Олексій Гнатковський, я і Женя Холодняк. Думали і придумали фінал вистави, а вже в сьомій годині вечора прем’єра. Багато було таких речей, але я так не спеціально.
А актори що?
Спочатку не розуміли, що відбувається. Злі на мене, ображались, що їх кидаю. Потім, як певна кількість вистав пройшла, вже: «Чекайте-чекайте, зараз він щось там намішає і в кінці інтересне придумує, що завтра буде фурор». І точно! В загалом актори ліниві істоти, тому і існують різні тренінги, практики, психофізичні тренажі, які заставляють і тіло, і психіку актора розкручуватися і вводити в активний стан. Тому в мене, в тих, хто поруч, і в акторів, коли залишилось декілька днів, а виставу треба зробити, включається зовсім інша швидкість. Інший ритм. Всі процеси в організмі, в психіці актора і режисера починають працювати набагато швидше. Це такий рух на самовиживання, але при цьому виникають такі несподівані повороти, рішення і реакції, які в звичному ритмі не видають ні актори, ні я. Так, в мене є бачення рішення, але цікаво як індивідуальність актора вирішить сцену чи взагалі виставу.
Хто для тебе театральні авторитети в Україні?
Наталя Половинка, Богдан Козак, Дмитро Богомазов. Марія Матіос, з якою у нас відбувся тандем, і мої перші роботи, зокрема, «Солодка Даруся», яка в нас досі йде. І «Нація», і «Майже ніколи навпаки»... Це наша така синергія: її як письменника та мене як режисера. Це допомогло розблокувати мої подальші кроки.
А поза театром? Наприклад, в музиці.
Не буду оригінальним, бо люблю «Океан Ельзи». Ми зі Славком знайомі давно ще з студентських років зі Львова. Мені подобається, якщо брати в комплексі, його громадянська і творча позиція, і те, і що, і як він робить протягом стількох років. Він тримається на плаву найвищої хвилі і завжди дивує. І це дуже крута штука в мистецтві, та й будь в чому — вміння дивувати.
Назви п’ятірку найперспективніших режисерів України.
Старших не будемо називати, тому Жирков, Трунова, Голенко. Це режисери, які вже займають конкретну нішу. Ще Іван Уривський. Він теж доскочив та зайняв дуже чітке своє місце і має багато перемог. Також Оксана Дмитрієва та Давид Петросян. Але я б не сказав, що вони перспективні, вони вже ті режисери, які сьогодні відбулися, які диктують моду. Дмитро Богомазов — це гуру і вчитель сьогоднішнього театру. Але я люблю порівнювати театр зі спортом. Ось всі йдуть до олімпійської медалі. Є лідери, які борються за ніші. Закінчується олімпіада і вони йдуть. І таким чином дають місце наступним, хоча інколи буває, що ці ніші залишаються вакантними і дуже довго тримаються.
Але головний режисер Франківсього театру — француз Жюль Одри. Чому?
З Жюлем познайомився раніше ще на літніх школах спілки театральних діячів. Там були тренінги, які спочатку проводив я, а потім він. Мені сподобалось як він працює. Потім він давав інтерв’ю, і мені далі сподобалось, як він мислить. Ми з ним познайомилася, і за двадцять хвилин стали близькими друзями, знайшовши спільну мову. В інтерв’ю Жюль сказав, що шукає театр, щоби поставити «Калігулу». Я сказав, будь ласка, приїжджай. Він приїхав на «Porto Franko» і домовилися, що буде ставити «Калігулу» в нас. Осінню Жюль приїхав на тижневий майстер-клас, і тоді ми познайомилися ще ближче. Я тоді побачив, як він працює з акторами. І актори казали, що це подібно, як я з ними працюю. Він дає задачі — вони імпровізують. Жюль їх підштовхує, витягує індивідуальності та шукає-шукає… І я взагалі розумію, що це сучасний метод. Але є стара школа і поважні режисери, які так не працюють, тому що натаскують акторів бути маріонетками. Нажаль, це вже не живий театр.
Як так сталося, що одразу головний режисер?
Я зрозумів, що ми однаково дивимось на театр. Жюлю сподобалось наше місто, і актори. Каже, що і театр, і рівень акторів це одне з того, що в Європі і світі є «сильний» колектив. Я запропонував жити і працювати в нас, він погодився. А я йому відповідаю: «У нас є вакансія головного режисера. Ходи головним режисером». Мені цікаво як людина з іншою європейською ментальністю подивиться на ті речі, які в нас є. Але навіть у Франківську було: «Як? У нас що, немає своїх, що треба брати із-за кордону?» Я кажу: «Друзі, я — директор-художній керівник. Я формую художню політику театру, але це завжди розширення». І Жюль не прийшов сюди щось руйнувати. Йому цікавий той досвід: сучасні європейські віяння поєднати з тим ґрунтом і традиціями, які є в нашому театрі. І в нас вже є своя школа, яка йде від Леся Курбаса. Мій педагог Богдан Козак — учень Бориса Тягна, Борис Тягно — учень Курбаса. Тому я — третє покоління Курбаса, а учні мої — вже четверте. І це поєднання світових тенденцій і витворило театральне чудо, яке є в Івано-Франківську. І тому Жюля це десь захопило.
А чим займається головний режисер?
Займається з акторами, підвищує їх творчий рівень, проводить тренінги, шукає викладачів, дивиться за сценмовою, за тілом, за рухом і т.д. Фактично, це маю робити я, і намагаюсь, але в мене ще багато інших функцій. Жюль питає, чи може робити зауваження іншим режисерам. А я йому: «Жюль, звичайно. І мені в тому числі». Я не та людина, яка: «Так! Ти мені, пожалуйста, не пхайся». Є люди, яких не можеш не любити, коли вони самі собою притягують, що дає змогу легше проводити творчі речі. Жюль це має. Тому вважаю, що це цікавий досвід і шлях і його, і нас. І це унікальна ситуація, що він погодився приїхати сюди і жити.
З 2016 роки ти заступник голови НСТДУ та куратор з регіонального розвитку. Які вже результати праці на цих посадах?
Не можу сказати, що там є особлива моя заслуга. Це більше робота центрального офісу, особисто голови Богдана Струтинскього і той команди НСТДУ, що є сьогодні. Це спільна робота і заступників, і кураторів, і театрознавців, але пожвавлення велике. Багато ініціатив у різних відділеннях, багато прийшло молоді. Відбуваються сезонні школи НСТДУ для акторів, режисерів, завлітів і менеджерів. І відбуваються в регіонах. У Франківську вже буде третя школа, але були і в Одесі, і в Сумах, і в Херсоні. Звичайно, що багато і в Києві, бо туди легше з’їхатись.
Це правда, що не запрошуєш до театру акторів з київських вишів?
Ні, брехня. У нас був конкурс цього року, і я тішуся, що приїхали студенти з усієї України. І ось ми взяли акторку з Києва Тетяну Шовкову. Вона закінчила четвертий курс Богдана Бенюка у Карпенко-Карого. Зараз ще навчається на п’ятому курсі, але вже в нас працює. Взяли зі Львова акторів. Тому не має такого. І мені подобається, що не варимося тільки у своєму соку. Приходить людина, яка має своє бачення і театральну культуру. І якщо вона класна, то ми взаємодоповнюється, і від цього стаємо ще багатше.
В жовтні 2016 року на телеканалі «Вежа» ти казав, що Івано-Франківськ — театральна столиця України. Досі так вважаєш?
По-перше, це правильна піар-політика і таким чином піднімаємо місто і рейтинги театру на тій території, де ми є. Моє бажання вже 11 років, як очолив театр, що хочу зробити Івано-Франківськ Панівежесем. За Радянського Союзу було невеличке містечко в Литві, куди приїжджали глядачі з усього СРСР та Європи, і це був феномен. Я одразу поставив таку високу планку і вважаю, що ми її досягли. Щодо театральної столиці, то вирішувати глядачам. Кажуть, Одеса робить театральну столицю — слава Богу. Зірок на небі стане всім. Але працювати і головне не зупиняться. Єдине, що я точно знаю і кажу, що не можна замикатися тільки на столиці, і зараз театральне життя точно не відбувається тільки в Києві.
Регіони не знаходяться в опозиції з Києвом?
Ні, але якщо регіон хоче знаходитися, значить регіон буде. Є в нас такі: «Ви нас не чіпайте, закрилися в своєму коконі. Ми круті і не допускаємо ні до чого». Але це смерть для театру і смерть для регіону. Воно колись таке було, але зараз вже менше і менше. І мені подобається ця тенденція.
«Porto Franko» і «Карпатський простір» — конкуренти?
Потрібно робити свою справу, а фідбеки — це справа на потім
Не хочу, щоб нас сприймали як конкурентів. Можливо через те, що вони дуже близько відбувалися у часовому просторі в місяць різниці: травні і червні. Багато хто хотів їх порівнювати, і мимоволі такі порівняння виникали. «Карпатський простір» задуманий як фестиваль традиційного мистецтва, більш класичного, а «Porto Franko» — сучасного і актуального мистецтва. Тому це зовсім різні, і ми одразу ці паралелі розвели. Такі запитання і настрої руйнують, бо порівняння ріже енергію. Потрібно робити свою справу, а фідбеки — це справа на потім.
Як скандал з виступом ХЗВ (Хамерман Знищує Віруси — прим. ред.) вплинув на «Porto Franko»?
Це загострило ті протистояння, які є в суспільстві. Скандал зробив розділ. Стало видно негідництво, рівень культури, примітивність та обмеженість, які є в суспільстві. Я не осуджую тих, хто цього не сприймає, бо комусь подобається, а комусь — ні. Це нормально. Але реакція, коли заперечуєш все інше і кажеш, що все херня, бо тільки те що я добре… Для команди і керівників це були біль і несподіваний удар в спину від тих, хто розкрутив скандал, і частини громадян міста, де ми декілька років підряд дарували те, чого в місті ніколи не було. Бо привозили найкращі світові колективи в різних жанрах: музика, образотворче, візуальне мистецтво, живопис, література, театр, що кожне інше місто заздрило, та й Київ в тому числі багато чого не бачив… І раптом на такому сказати, що це все фігня.
Як це вплинуло на майбутнє фестивалю?
Цього року фестивалю не має, але не можу сказати, що через це. Ми потрапили в політичні перепльоти, а цей рік у нас дуже політизований. Тому, щоб нас не били з різних боків, вирішили зробити паузу.
Коли встигаєш відпочивати?
На якомусь етапі збагнув, що є небезпека трудоголізму, хоча завжди вважав себе лінивою людиною, беручі якісь фізичні речі. Але те, що стосується театру, то велике щастя, коли, як по Сковороді, є «сродній труд», бо знайшов справу, яка не є тягарем, а приносить задоволення. Але і від цього задоволення потрібно відпочивати, бо вже роки, мені за сорок, і хоч душа молода, а вже тіло хоч не хоч поступово старіє. Найбільший мій відпочинок у колі друзів, в сім’ї, з дітьми. Буває, дружина ображається, що приходжу додому і можу просто лежати, тому що в сім'ї набираюся енергії і сили. Також я щаслива людина, бо у мене є близькі друзі, з якими можу навіть мовчки відпочивати. Інколи алкоголь знімає навантаження. Не люблю сам алкоголь як такий, але він допомагає спілкуванню, послаблює бар’єри, бо люблю компанію і спілкуватися.
Виїжджаєш на відпочинок кудись?
Взагалі їжджу на море і в гори. Крім сімейного відпочинку раз чи декілька в рік, в останні роки відпочиваю сам, бо раніше такого не було. Взагалі не любив бути сам, тому що це гнітило, було скучно та дискомфортно. Вже до десяти років зрозумів, що мені потрібно побути тиждень, десять днів, мінімум два дні одному. Море — це взагалі релакс, коли тільки я і море, тому шукаю максимально дикі місця, де взагалі немає людей. І ось там з морем в діалозі, не один. Я з ним розмовляю, воно відповідає, горизонт... Я багато вистав так придумав, і можу привезти готову виставу. Останнім часом відновлюю поїздки і в гори. Я сам з гір, тому для мене гори — буденність. І ось, сівши за кермо, включаю музику і їду по горах один, бо для мене це також відпочинок. Тому у мене також є потреба побути одному.
Бліц
Риса характеру, якої не виносиш в людях?
Жадібність і нечесність.
Згадуючи Аристотеля, що для тебе дорожче: друг чи істина?
В мене є люди і ситуації в житті, коли можу сказати, що істина мені не дорожча, тому що я дуже вірна людина. Якщо розумію, що друг припустився помилки чи поступив неправильно, чи щось в нього не вдалося, то буду за друга. Наступлю на свою істину і підтримаю.
Чого боїшся?
Страх — це дуже погана річ і перший признак нечистого. Чи боюся, що постарію? Та ні, треба старіти. Це процес, який відбувається. І не хочу сказати, що я безстрашний, але якщо ти з Богом, то треба сприймати ті виклики долі, і славу, і успіх, і вважати, що така Божа воля.
Найкраща вистава Івано-Франківського театру?
Не можу сказати, бо все рідне і близьке.
Найкраща роль актора Ростислава Держипільського?
Власне роль директора-художнього керівника театру, бо за десять років справився з цією роллю. Ніколи не хотів стати класичним великим і пузатим директором-бюрократом, у якого шия не повертається, що просто ходить і звисока на всіх говорить. Тому зіграв роль класного і сучасного художнього керівника.
Хотів би зняти кіно?
Колись хотів поступати на кінорежисуру, але то був страшний початок дев’яностих. З одного боку думаю що ні, бо вже все, застарий, треба наново починати, а мені вже пізно. З іншого боку, мені вже не цікаво робити те, що вмію. Життя коротке, щоб одне і то робити. Тому раптом виникне така можливість, то може і попробую.
А зробив би виставу в Одесі?
Протягом 11 років як очолив театр, нікуди не виїжджав з Франківська ставить. Це свідомий вибір, хоча і запрошували. Я не міг знайти внутрішню мотивацію, для чого це мені потрібно, бо живу у своєму місті, працює в улюбленому театрі, в мене чудові актори, тут я творчо реалізуюся… Тому для чого залишати колектив на якийсь період? А зараз вже в мене проект в Харкові на постановку, так що не можу сказати, що і в Одесу б не поїхав. Можливо, що поїхав би.
Порада Ростислава Держипільського театральному глядачу.
Не лінуватися. Шукати щось нове. Не бути ханжею. Вміти захоплюватися і бути як дитиною. Глядачу потрібно настільки відчистити себе, зайти в точку нуль і відключитися від того, що нас оточує, щоб з щирістю знайти себе самого. І пірнути в світ театру, який справді унікальний, щоб отримати очищення, яке в театрі називається катарсис.
Спілкувався Костянтин Бєлінський