У рамках спецпроекту ІНАКШІ ми спілкуємось із тими, хто вирізняється, хто відкидає стандарти й живе своїм, а не нав’язаним соціумом життям. Наші герої - справді сміливі люди - кожен з них пройшов непростий шлях до прийняття себе. Ще однією, хто наважився поділитись своєю історією, стала 33-річна Анастасія. Майже все життя вона не відчувала себе комфортно у власному тілі. Постійний пошук своїх недоліків та купа суконь у шафі на випадок "коли схудну" - Настя зрозуміла, що справжнє, повноцінне життя наче проходить повз неї. Як полюбити себе, коли ти "неідеальна" - про це у нашому матеріалі.
Хоч я ніколи не була худою, та й товстою себе з дитинства не почувала. Я не усвідомлювала, що мій живіт чи руки товстіші від живота чи рук однолітків. Та "добрі люди" допомогли це усвідомити. Мені було років 14, коли я прийшла з бабусею на примірку до швачки (ми саме збирались пошити мені костюм для шкільної вечірки). Майстриня окинула мене оком і каже: "Оце так об’ємчики!" Я тоді й не одразу зрозуміла, про які об‘ємчики йде мова… Коротше кажучи, саме в 14 у мене з’явився божевільний комплекс «Я - велика і товста».
Не з'являтись серед людей без особливих на те причин, не вдягати біле та облягаюче - такі обмеження я собі встановила, щоб, не дай Боже, у людей не сталося естетичного шоку від споглядання мого тіла.
Кому хочеться привертати зайву увагу до своєї зайвої ваги?
Ситуація ускладнювалась тим, що моя мама - дуже тендітна. Вона ледь не все життя займалась балетом і до 40 років легко стояла на пуантах. Я просто дивилась на неї і не розуміла, що зі мною не так, чому я виглядаю по-іншому.
При тому, чоловікам я подобалась, але, так би мовити, до певного часу. Різні стосунки розвивались за схожим сценарієм: спочатку мені приділяють увагу, роблять компліменти, доглядають, та у якийсь момент все "скочується" і починаються претензії. Звичайно, до мого тіла. Хлопець, із яким у мене були перші тривалі стосунки, постійно говорив: "Схудни, ти надто повна". Я питала його: "Для чого ти взагалі зі мною зустрічаєшся, якщо я така страшна?". На що він казав: "Я хочу зробити тебе кращою". Проста маніпуляція. Але це я зараз розумію, а тоді, коли мені було ледь за 20, я й справді вірила йому. Дійшло до того, що я вже почала займатись сексом у футболці, аби тільки він не звертав увагу на моє тіло.
Такі хворобливі стосунки протривали цілих 5 років. Я просто не знала, як себе захистити. Я не вміла розмовляти в стосунках: або просто мовчала, або жартувала: "Товста, але гарна!" А всередині все одно було дуже боляче. Наступні мої бойфренди "діяли за тією ж схемою". Спочатку все добре і я прекрасна, потім - "тобі треба схуднути, запишись у спортзал". Адже як у нас, жінок, буває - ти стоїш перед дзеркалом, говориш "Я така товста!" і чекаєш, що твій мужчина тобі скаже: "Та ну, ти - найкраща!" І він каже (спочатку), а потім й сам починає вірити у те, що поряд з ним якийсь монстр і, звичайно, постійно тобі про це нагадує, бо ж він хоче "як ліпше". Скажу банальну, але істинну річ - ти отримуєш до себе таке ставлення, яке транслюєш. Коли на тебе хтось звертає увагу, а ти всередині ведеш діалог: "Я - товста, ненавиджу себе, тікай, доки не пізно, бо худнути я не збираюся", то людина таку інформацію й отримує.
Та тоді мені здавалось: от я схудну, стану стрункою, успішною і заживу! А зараз - це таке.. репетиція життя...
І у такому мисленні прихована велика небезпека, тому що по суті ти живеш майбутнім днем, поки твоє життя минає. І так прововжувалося роками! Звичайно, я не сиділа без діла і спробувала купу дієт. Були періоди, коли я худла. Мій мінімум - 60 кілограмів, та навіть тоді я дивилась на себе в дзеркало і думала: "Боже, який жахливий жир на боках!".
В 2014 році почалася війна. Лишатись вдома у Донецьку не можна було, тому я вирішила їхати до Києва. Та все моє життя - робота на ТБ, друзі, близькі - все це лишилось у Донецьку, який вже сам перестав бути на себе схожим. Довелося починати з нуля. У столиці я пішла до психолога, аби хоч якось врятувати себе від жахливого післявоєнного стресу. Пам’ятаю, наприкінці першого сеансу зі сльозами я усвідомила, що з’їла всі цукерки, які лежали на тарілці поряд зі мною. Тоді я за якийсь місяць набрала 15 кілограмів, "заїдаючи нерви". Я злилася сама на себе: мало того, що у мене в житті все "рухнуло", так я ще й почала зовсім погано виглядати.
Саме тоді мені запропонували роботу - стати прес-секретарем кінофестивалю "Молодість". Робота мрії! Пам‘ятаю, як перед кожною прес-конференцією у мене в голові був нічний штурм типу "що вдягнути, щоби ВСЕ ЦЕ прикрити??"
Я зрозуміла, що так далі продовжуватись не може. Мені вже тридцять. Скільки ще я буду соромитися себе?
Скільки ще відкладатиму своє життя "на потім"?
Перше, що я зробила - викинула стару дизайнерську сукню розміру S, яка висіла в мене в шафі і чекала, коли ж я у неї влізу. Прийшло розуміння того, що я існую не задля того, аби когось радувати своїм виглядом. Зайва вага не завадила мені побудувати гарну кар’єру. Щодня я спілкуюсь із величезною кількістю акторів, режисерів та інших творчих людей, і вони сприймають мене перш за все, як професіонала, а не як жінку з проблемною фігурою.
Я усвідомила, що можна жити у своє задоволення навіть тоді, коли ти не ідеальна. До війни у мене було улюблене місце відпочинку — Білосарайська коса. І я дуже давно хотіла туди, але якось не складалось. А ось недавно взяла собі квитки, в понеділок вже буду на морі. З 2014 року я постійно обирала суцільні купальники, цього ж року купила собі більш відкритий, хоча меншою я не стала.
Величезна кількість людей намагалася мені пояснити, як правильно жити і якою треба бути. Та з віком і досвідом ти віриш більше собі, ніж якомусь "дяді". Прийняття себе - неминуче.
ФОТО - Ксенія Кравцова.
Щиро дякуємо за сприяння у зйомках Friedrichstrasse Production, Студії пластичного гриму "ГОЛЕМ".