Введений в оману грою співзвуччя, один вітчизняний телерепортер порадував свою аудиторію, приписавши до числа українських режисерів француза Оліаса Барко, чия сюрреалістична трагікомедія "Вбий мене, будь ласка" отримала у 2011-му році нагороду за кращу режисуру на Одеському кінофестивалі. Журналістський курйоз виявився пророцтвом- натхненний перебуванням в Одесі, Барко намірився зняти фільм у нашій країні, отримав фінансування від Держкіно, залучив до справи кількох французьких зірок і видатного оператора Тьєррі Арбогаста.
Українських синефілів, які познайомилися з "Вбий мене" - оригінальним, вишуканим і прекрасно збалансованим жанровим коктейлем з психологічної драми, детективного трилера і абсурдистської сатири, надихали обіцянки Барко вкласти у нову роботу "все моє божевілля»" і синопсис майбутньої стрічки, присвячений мандрівці кінематографічним задзеркаллям по непевним, переривчастим стежкам жанрів та сюжетів. Втім, у ході розробки проекту, зйомки якого стартували у 2015-му році, ентузіазм кіноманської спільноти поступово вгасав: відгуки тих, хто бачив чорнові версії, чутки про те, що неприйнятий експертами Держкіно фільм був відправлений на доопрацювання, зміни прокатників і дат прем'єри налаштовували на сумний лад. Однак палка хула тих, хто побував на закритих показах, навряд чи здатна цілком підготувати до перегляду- навіть найбільш витривалий поціновувач вітчизняного кінематографу може оторопіти від думки, що попередні варіанти переробленої "Поліни" могли бути ще гіршими від того, що тепер вийшло у прокат.
Зав'язка дії здається міксом казок про Попелюшку і гусей-лебедів з комп'ютерним квестом. Маленька Поліна живе зі злою тіткою та її сином, які загрожують їй загибеллю. У якості феї-хрещеної, що рятує бідолаху від недоброї рідні, до дівчинки приходить Повелитель Часу (одягом і загальмованістю Жан Рено нагадує у цій ролі бездомного, який знаходиться під сильним впливом алкоголю), наказуючи їй відправитися на студію "Сінема" - місце, де живуть кіноперсонажі після закінчення своїх фільмів. Переслідувана кузеном, дівчинка проникає до павільйонів студії, де переміщується майданчиками стрічок різних жанрів, відшукуючи за порадою Повелителя частинки фотографії загиблої матері. Подібно добросердій Оленці, яка виймає пиріжки з печі і позбавляє яблуньку від плодів, що її обтяжують, Поліна робить послуги героям фільмів, прагнучи заручитися їх підтримкою у своїх пошуках.
На жаль, розповідь настільки далека від логічності та елементарної зв'язності, що спантеличить досвідченого гравця в квести і нажене тугу на шанувальника казок. Епізоди з жанрами, що змінюються, у яких опиняється Поліна, нагадують фрагменти буриме, ніби вигадані й довільно складені різними авторами, що не мали уявлення, як почалася історія і не цікавляться, як їй слід закінчитися. Ще гірше те, що і окремі сцени, начебто насичені необхідними атрибутами пригодницького кіно - погонями, бійками і перетвореннями, виявляються позбавленими всілякої напруги, млявими і невиразними, ніби розібраний конструктор сюжетних кліше, первісний бульйон без кольору і запаху, в якому плавають одвічні жанрові прийоми і мотиви, то сяк-так зліплюючись, то розчиняючись. Чи винні у тому виробничі труднощі, вплив нещасливих світил або готовність халтурити, що вражає уяву, доводиться визнати: екскурс різними кіножанрами, здійснений під керівництвом творця "Вбий мене", знятий постійним оператором Люка Бессона і розіграний за участю плеяди видатних акторів, виявився порівнянним з перемиканням телеканалів в марній спробі натрапити на щось цікаве в непоказній низці серіальних пристрастей.
Якщо шукати в фільмі Оліаса Барко якусь осмисленість (якої волею Провидіння часом набувають дійсно безталанні твори), "Поліну" можна трактувати як метафору наполегливих спроб українських кінематографістів створити гідний зразок жанрового кіно - тих спроб, що раз по раз обертаються нищівним художнім провалом. Так, перший фільм, в просторі якого опиняється героїня, є військовим екшном з танками і окупантами, нагадуючи про "Позивного Бандераса" Зази Буадзе та інші "патріотичні" бойовики. Потім слідують шкільний мюзикл (натяк на "Трубача" Анатолія Матешка), спортивний бойовик (привіт "Правилу бою" Олексія Шапарєва) і так далі аж до фільму про вікінгів, невиразної фентезі-тяганини, в якій під виглядом скандинавської дружини представлені воїни у давньоруських обладунках, з поминанням королів та мілордов- як тут не згадати про "Сторожову заставу" Юрія Ковальова, настільки ж фальшиву та насичену історичними нісенітницями. Тим більше, що і знімався епізод з вікінгами якраз у декораціях "Сторожової застави".
Можливо, "Поліну" варто сприймати саме як парадну демонстрацію можливостей Film.UA, як надмірно затягнутий- і приголомшливо невдалий, рекламний ролик. Адже саме ця найбільша вітчизняна кінокомпанія, точніше, група компаній, що займаються виробництвом та дистрибуцією телевізійної і кінематографічної продукції, грає у стрічці Барко роль студії "Сінема". Її павільйонами, майданчиками, кінозалами і коридорами переміщається Поліна зі своїми друзями та недругами, її фахівці створювали спецефекти і займалися дубляжем фільму, що знімався на англійському, вихід її прийдешніх проектів анонсується у фінальних титрах. Втім, навряд чи у багатьох глядачів стане терпіння дочекатися цих анонсів.