Безперечно, Василь Стус - величина в історії української культури та незалежності, за яку досі триває боротьба. Знімати кіно про таких особистостей необхідно уже для того, аби молодь знала своїх героїв. Та якість таких стрічок інколи не лишає нам шансів на любов до них. Так сталось і з прем'єрою від режисера Романа Бровко. Чому - про це у нашому матеріалі.
Сценаристи фільму досить поверхнево знайомлять нас зі Стусом. Перша половина стрічки розповідає про життя поета до арешту й заслання. Василь гуляє зі своєю дівчиною, засуджує радянську владу ледь не у кожній сцені та намагається писати вірші. Якусь його боротьбу, окрім лайки з "комісарівськими" міліціонерами ми не бачимо. Вплив його віршів на свідомість громадян, через що його з заарештували пізніше лишається десь поза кадром. Друга половина стрічки - це страшне перебування поета в радянській виправній колонії, де, якщо чесно, ми теж якихось жахіть не бачимо, хіба що карикатурних офіцерів-комуністів зі страшними пиками.
Та навдивовижу слабкий сценарій, з якого ми майже нічого не дізнаємось про головного героя - не найбільша проблема стрічки. Це можна було б пробачити, якби інші аспекти фільму були виконані на високому рівні. Адже, скільки раз у кіно бувало так, що слабкий сценарій могла врятувати крута режисура та сильна акторська гра. Забудьте. Під час перегляду "Забороненого" нічого, окрім сорому людина з більш-менш непоганим смаком не відчує.
Технічне виконання просто недоречне для кінотеатрального фільму. Операторська робота зі своїм "мильним" зображенням радше нагадує якийсь мелодраматичний серіал на ТБ, аніж якісне кіно. Композиція більшості кадрів настільки примітивна - наче всім було плювати на резульат - аби лиш зняти поскоріше.
Не допомогла і робота композитора. Саундтрек наче навмисно намагався вичавити з тебе емоції. Ось розмова про кохання і тут за кадром хтось починає грати на піаніно. Дуже романтично. У кадрі з'являється комуніст? Ви тут же почуєте страшну, гнітючу музику, як у Гічкока. І так постійно.
Про монтаж багато не говоритиму: на крупному плані у актриси течуть штучні сльози, а вже на середньому її обличчя та очі сухі. Це - тільки один із прикладів.
Хотілося у фільмі знайти бодай одного цікавого персонажа, когось, хто викликав хоч би якісь емоції, але марно. На головного героя без сміху просто неможливо було дивитись. Невідомо, де був режисер під час зйомок фільму, але актор Дмитро Ярошенко жодної фрази за весь фільм не сказав так, щоб вона хоча б мінімально органічно прозвучала. Казати про якусь емпатію до героя, його перевтілення в образ видатного поета, або переживання у кадрі вже не буду. Актора звинувачувати не хочеться, бо це все ж робота режисера - попрацювати з актором так, щоб він "жив" у фільмі, або ж взяти на роль когось іншого. Проте, замість цього ми бачимо на екрані гру рівня театральних шкільних курсів, а не дипломованого професіонала.
Окрім того, творці фільму були вимушені переозвучити усю російську мову в кадрі на українську, через це сильно постраждало враження від акторської гри "комуністів" (Віталій Салій та Володимир Гладкий). І добре, як би ці актори дублювали самі себе, але ж ні, вони розмовляють у кадрі чужими, майже беземоційними голосами. Замість героїв у стрічці лише люди-функції, які не демонструють жодної "живої" розмови.
Якщо фіналізувати враження, то "Заборонений" знаходиться на дуже слабкому мелодраматичному рівні. Він чудово підійде для того, щоб фоном ввімкнути на кухні, доки готуєш яєчню. Стає дуже сумно, коли розумієш, що такі великі історії псуються людьми, які навіть не намагаються глибоко пропрацювати матеріал, до якого торкаються. "Щоденник Симона Петлюри", "Крути 1918", а тепер і "Заборонений". І найжахливіше, що другий раз ці історії перезнімати ніхто не стане так, щоб вийшло добре та якісно.