12 вересня у Національному центрі Олександра Довженка відбулася одна з найочікуваніших подій 2019 року - відкриття Музею кіно виставкою “ВУФКУ. Lost&Found”. Яким воно було та навищо українцям такий тематичний музей? Про це у нашому огляді.
З одного боку, ця подія є цілком логічним продовженням тенденції останніх років “мрійливого озирання на авангарду” і впертих спроб перетворити авангард на новий культурний бренд-амбасадор України. Можемо назвати ще декілька споріднених подій, як от “Курбас. Нові світи” у Мистецькому Арсеналі, “Авангард: у пошуках четвертого виміру” та “Велике коло” в М17 або виставки української авангардної сценографії в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України.
Ми вперше ґрунтовно задумалися над питанням, як саме українське кіно має бути репрезентоване глядачеві.
З іншого ж, кураторська концепція першої виставки “ВУФКУ. Lost&Found”, є чимось більшим ніж “мрійливим озиранням”, оскільки феномен ВУФКУ - не просто чергова спроба заповнити прогалини в історії вітчизняного кіно, це скоріше створення нової утопічної менеджерської моделі на прикладі ефективної гуманітарної політики ВУФКУ.
Необхідно одразу враховувати той факт, що для України це перший досвід “музефікації” українського кіно в межах сучасного виставкового простору. Можна сказати, що ми вперше ґрунтовно задумалися над питанням, як саме українське кіно має бути репрезентоване глядачеві. І те, як це зараз представлено на рівні кураторського задуму і втіленої першої виставки вже дає приводи для позитивних восновків: починаючи відмовою від “культу жертви” української культурної революції 1920-х років і навмисним ігноруванням терміну “Розстріляне відродження”, закінчуючи наскрізною метафорою кіно як втраченої реальності.
Перше - про цілком здорове прагнення не естетизовувати зайвий раз травму від історичної втрати, але винайти спосіб практичного її подолання, бодай на рівні музею. Однак подолання якісного: без героїзації та створення штучних канонів. Із метою відновлення мистецької пам'яті, але без створення нових пам'ятників.
Це - утопічний проект, однак мотивації його дуже зрозумілі.
Метафору “кіно як втраченої реальності” можна було б розглядати на рівні того факту, що 54 відсотки кінопродукції ВУФКУ було знищено. Однак куди більш цікаво оцінити це як ностальгію за “ситуацією авангарду”, коли мистецька еліта мала реальний державний вплив і активно формувала “зазіхання на політику” через свою роботу, нехай це і було надзвичайно короткотривало. В 1922-1930 роках поняття “кіно” і “ВУФКУ” були тотожними. Відповідно модель організації ВУФКУ автори виставки вважають за взірцеву, за таку, елементи якої необхідно відтворити в сучасних умовах, оскільки вона була надзвичайно дієвою. Якщо не рівні нової кіностудії, то для початку - на рівні музею.
Це - утопічний проект, однак мотивації його дуже зрозумілі. Цей задум проявляється вже в тому, кого було запрошено для формування експозиції: художників Миколу Рідного та Анатолія Бєлова, композиторку Аллу Загайкевич, саунд-художника Георгія Потопальського (авторів звукових інсталяцій), письменників/ць: Олександра Ірванця, Тетяну Малярчук, Олексія Нікітіна, Наталку Сняданко, Ірину Цілик, Антона Сенченка.
На фото: Микола Рідний, Анатолій Бєлов, Алла Загайкевич та Георгій Потопальський
Це музей менеджерів, художників, композиторів і письменників. Не класичних музейників, не істориків, не джерелознавців і не мистецтвознавців. Це така спроба реставрації роботи персонажів “історії українського арту ХХ століття” руками покоління тих самих професій, тільки з різницею в 100 років.
Відкриття відбулось, музей запущено в роботу, а отже для всіх нас буде можливість подальшого споглядання і аналізу цієї нової для України інституції. Переконані, що Музей кіно обов'язково даватиме на це приводи.
