Чому київську виставку цього проекту в М17 можна і потрібно називати сміливим початком “розполітизовування” української історії - читайте в матеріалі.
Великі міста володіють особливим даром автозаповнення. Особливо такі міста, як Київ, з його хаотичною невпорядкованістю, еклектичністю і відчуттям, що не існує нічого такого, що не могло б інтегруватися в це місто. І за умов такої “всеядності форм” мистецтво змушене набувати якихось цілком “своїх” умов існування в місті, вибудовувати свою стратегію перебування у публічному просторі.
Frontier VR Art Festival - жива лабораторія з виробництва таких стратегій і заодно - центр обговорення трьох основних питань:
а) яким має бути сьогодні мистецький об'єкт, щоб він змушував щоразу наново визначати своє відчуття міста
б) з чого складається його пам'ять
в) що зараз можна назвати громадським простором?
Вартан Маркар'ян Простір. Експансія
Варіації відповідей втілилися у київському просторі у вигляді AR скульптур, які можна подивитися, завантаживши додаток frontierfest.com.ua та навівши його на QR-код, що є на всіх локаціях Києва: навпроти бібліотеки Вернадського, на бульварі Шевченка, в сквері на Либідській площі, на Печерську неподалік пам’ятнику Пилипу Орлику та на одному з пустирів Троєщини.
Лише той факт, що встановлені AR - скульптури саме в місцях-триггерах “поганої” радянської спадщини як от Вернадка, чи колишній пам'ятник чекістам біля “тарілки” на Либідській, спрацьовує ніби навмисне перебивання діалогу старих співрозмовників чиєюсь новою, неочікуваною реплікою.
Саме так виглядає, наприклад, робота Олександра Золотарьова “Геометрична архаїка”, яка зараз встановлена на місці пам'ятника чекістам Василя Бородая, який був знесений у 2016 році. Розміщення віртуальної скульптури на цій території виглядає як ситуація, в якій один впертий український націоналіст напружено волав на ще більш впертого українського комуніста, кожен з яких намагався відвоювати свій ідеологічний клаптик на карті міста і їхня суперечка закінчилася тим, що фіаско потерпіли обидва, оскільки місце обох відтепер займає скульптура Золотарьова, яка максимально мило і ненав'язливо, у вигляді скромного коду, зайняла колись інформаційно важливе місце, повністю ідеологічно його знеструмивши.
Саме цього і прагнули організатори, адже вони створили фестиваль віртуального мистецтва не заради самої ідеї популяризації арту такого типу (у 2019 році це виглядало б більш ніж дивно), але з посилом розвантажити міський простір від надлишкової інформації, від надмірно заполітизованих майданчиків комунікації.
Це все одно що відвести за руку середньостатистичного українця в пустий простір і, ніби дитину, почати призвичаювати його до насправді простих і очевидних формул, які ми в усьому цьому політичному хаосі забули.
Так, геометрія - це лише геометрія.
Так, скульптура може бути цінною сама по собі, а не лише тому, що #вікопомно #віковічно #з_ідеєю_святої_української_державності.
Так, інколи від інформації можна влаштувати відпочинок.
Так, політичний підтекст повинен бути не всюди.
Так, перетворювати простір і створювати нове коло для якісного спілкування без політичних та історичних агоній - це нормально.
Якщо ви пройдете по цій карті київських AR скульптур - “Порталу” на бульварі Шевченка Артема Волокітіна, “Шукача пригод” Іллі Новгородова на троєщинському пустирі або втіленої Микитою Каданом скульптури Василя Єрмілова “Пам'ятника трьом революціям” біля, ха-ха, Інституту національної пам'яті, ви не переживете чергову “болючу подорож в пам’ять”, ви взагалі не відчуєте якоїсь інформаційної важкості.
На даний момент, встановлення цих 6 скульптур в Києві - найграмотніше оформлена ідея арт-терапії, яку тільки бачив Київ за останні роки. Адже всі ці місця, де колись матеріально втілилася ідея про утопічний радянський “paradise” більше не може спрацьовувати на рівні больового місця. Це всього лиш історія, а її, як відомо, без постійних політичних нагадувань про неї, немає.
Пам'ять, зрештою, це лише пам'ять.