15 жовтня у київському Будинку кіно колишній бранець Кремля Олег Сенцов презентував збірку малої автобіографічної прози “Маркетер”, а також розповів про ув’язнення, найскладніші моменти останніх 5 років та українське кіно. Про веселе та не дуже у житті режисера — у нашому матеріалі.
Про написання нової книги у в’язниці
“Маркетер” — це логічне і хронологічне продовження “Жизні” (попередня книга Олега - Yabl). І першу, і другу книгу я створював так, неначе просто описував художньою мовою події, що зі мною відбувалися в дитинстві та юності. З 11 оповідань не всі автобіографічні, є історії і про інших людей. А ті, що про мене, написані від третьої особи. Я хотів максимально абстрагуватися від себе, побачити себе збоку, без прикрас. Писати треба чесно та цікаво, і я намагався так робити. А на волі чи у в’язниці — різниці нема.
Я писав усе від руки. Складно не було, адже я зазвичай роблю це в зошитах, по-старому, бо так більш звично і навіть приємно. Вже, коли редагую, то друкую на комп‘ютері. В ув‘язненні мені просто доводилося переписувати чистовий варіант у ще один зошит замість електронного варіанту. Мені було комфортно, бо я робив усе так, як зазвичай.
Наступного року, до річниці ув‘язнення, ми хочемо видати мої щоденники голодування - загалом там 145 сторінок. Дякуючи поганому почерку мені вдалося приховувати у в’язниці, що саме я пишу. У тюремників особливих питань та цікавості не викликало — всі знали, що я режисер і письменник: “Пише щось? Ну то хай собі пише”. Дехто навіть брав рукопис до рук, але прочитати не міг! Якщо чесно, я сам зараз не можу до кінця зрозуміти, що тоді писав, бо стан був важкий.
Про життя під вартою
Перші два тижні — найскладніші. І перші секунди після того, як прокидаєшся. Після цього стає краще. В’язниця проникає навіть у сни, та до всього можна звикнути. Там теж люди, просто вони інші - переважно ті, хто виявляють агресію. Я навіть спілкувався з ними, і проблем не виникало. Основна біда в тому, що мало спільних тем для спілкування. Найчастіше їх взагалі немає.
Про ідеї
Коли у мене з‘являється ідея в голові, вона звідти не йде. Живе там днями, місяцями, півроку, рік, 5 років. І це не проходить. Бо все моє життя — всередині, а не зовні.
Сценаріїв у мене дуже багато, але вони ще не реалізовані. Щодо літератури, у мене 3 книжки видані, ще 2 — вже готові рукописи. Багато написав. У один прекрасний день я сідаю і починаю писати. Пишу тільки про те, що мені цікаво. Не роблю ніяких чернеток, записів. Якщо “зависаю” з якимись фразами, то зупиняюся. Тобто пишу, якщо можна так сказати, під куражем, із натхненням. Раніше я чекав, поки цей момент настане. А зараз можу просто сісти і почати писати. Професіоналізм якийсь з‘явився. Але писати найближчим часом не планую. Я за ці роки стільки всього написав!
Про своє та українське кіно
На жаль, я не бачив жодного українського фільму після звільнення. Хороші фільми виходять. Рідко, але виходять. Всюди так, не лише в Україні. Український кінематограф розвивається, і я постараюся теж докласти до цього руку.
Щодо останньої моєї стрічки, яка називається “Носоріг”... Ми провели підготовку у 2014 році, були вже готові до зйомок, але вони так і не відбулися. Все пішло прахом. Та,якщо все буде добре, то почнемо наступної осені знімати ще раз, і глядачі нарешті зможуть її побачити.
Про улюблених режисерів та письменників
Перш за все варто згадати Андрія Тарковського. Мені його роботи найбільше подобаються. Також люблю фільми радянського режисера Олексія Миронова. З іноземних — Кислевський. Це залежить не від людини, яка зрежисувала картину, а від самої стрічки. Є просто фільми, які подобаються або ні.
Щодо літератури, то останнім часом так склалося, що я читав Селінджера, Гемінґвея, Фіцджеральда. Вони стали мені близькими. Сподіваюся, ви мені пробачите, що у цьому списку зовсім немає українських авторів.
Про життя зараз та популярність
Про мене мало хто знає. Про особисте і буденне життя, мабуть, ніхто. Знаєте, в’язниця була одним із найбільших випробувань, але не першим. До цього життя мене сильно било, і не раз.
А вся ця популярність мене взагалі не “парить”. Вчора ми з друзями прийшли на футбол. Там оголосили, що на стадіоні присутні воїни АТО, моряки та Сенцов. А про Бекірова, Панова не сказали нічого. А вони були зі мною, сиділи поряд. Це неприємно.
Потім, коли ми вже йшли до машини, до мене підходили, а на них не звертали уваги. На мою думку, єдина проблема у цій ситуації — це незаслужена увага.
Але були й смішні моменти. Нещодавно я їздив до Німеччини, зустрічався з багатьма відомими людьми. Зі мною в літаку була польська делегація. Вони підійшли до мене зі словами: “О, ми вас знаємо!”. Я трохи знітився, але нічого такого не подумав. І тоді поляки запитали: “Ви ж Володимир Кличко?”. Так мене ще ніхто не називав.
Зараз я активно займаюся громадською діяльністю, часто зустрічаюся з воїнами АТО. Дев’яносто відсотків моєї діяльності направлені на це. Більшість зустрічей я не афішую.
Фото: Видавництво Старого Лева