На початку жовтня на камерній сцені театра ім. Франка відбувся показ німецької вистави Світлани Фурер «Німеччина-Сандвіч»: про війну, мігрантів та Німеччину сьогодні. Показ відбувся в рамках фестивалю «Марія». Вистава - це 7 історій людей, які представляють різні народи та національності, але всі живуть у Німеччині. Якою була їх історія - про це у нашій рецензії.
Химерні візерунки, тонкі або грубі лінії, рухливі кордони, казкові замки, потворні фігури... Ніби сеансом пісочної терапії починається вистава «Deutschland Sandwich» (Німецький сандвіч) німецької режисерки Світлани Фурер, представлений на камерній сцені театру ім. Франка в рамках фестивалю моновистав «Марія». Три дівчини (Ярослава Горобей, Альона Кюн, Віка Левовська) в дивному еклектичному — з елементами східного, повсякденного, ретро стилів — вбранні (костюми Мара Шенборн) малюють на піску, закопують в нього ноги, пересипають з руки в руку, будують фортеці, — кожна у своєму куточку. Потім раптом вдираються у володіння одна одної: стирають кордони, кидаються піском, роблять з нього бомбочки, скаженіють. Якби потрібно було наочно проілюструвати початок війни, це могло б виглядати саме так: чимось схоже на «розбирання» в пісочниці на дитячому майданчику.
Ця вистава — про війну, адже це найбільш болюча для німців тема. Ця вистава про іммігрантів також. Хоча радше про «своїх» та «чужих» взагалі. А ще про травми. Переважно про травми. «Часом біль від рани невідчутний, ніби її нема. Часом він стиха дає про себе знати. А часом він настільки сильний, що неможливо витримати.»
Сім картин про сьогоднішню Німеччину — сім інгредієнтів німецького сендвіча: це уривки з інтерв'ю (переклад на українську Ольга Драчук-Маєр) з людьми різних національностей, віку й професій, які живуть у Німеччині.
«Deutschland Sandwich» складено з історій сирійського іммігранта, який втік від війни на батьківщині, та почав нове життя в Німеччині, представниці третього покоління турецьких іммігрантів з Кельна, молодої російської німкені з Казахстану, єврейської сім'ї з Радянського Союзу, юних блогерів та літніх німців часів Другої світової. Подана «страва» під соусом «ліричний гротеск», — саме так авторами вистави був зазначений жанр.
У чому тут лірика в принципі зрозуміло. В чому гротеск?.. У формі? Війна показана через пісочницю, травми — через youtube-блоги про make up, найголовніші події — через гротескні батальні сцени в рапіді, а все таємне — натяками, напівголосно. Ні, це не гротеск. Сторітеллінг. Німецький театр взагалі — «розмовний»: сила тексту у ньому передається словом, сценографія здебільшого лише обгортка (Барбара Шор) та переважно — мінімалізм. Ось і тут немає нічого крім трьох героїнь, піску та відеопроєкції на заднику: пісочні дюни під важким грозовим небом, ними — то піднімаючись вгору, то спускаючись або скочуючись — пересуваються монохромні проєкції героїнь.
На початку вистави «в пісочниці» розмовляють деякі панове (так персонажі зазначені в тексті): згадують часи, «коли трава була зеленіше, дерева вище та добріше люди», згадують сусідів-диваків, тобто мігрантів, яких ніхто ніколи не розумів, говорять про колишні та сьогоднішні мрії, про певний досвід та свій зв'язок з Німеччиною. Стоп. А який в нас зв'язок з Німеччиною? Чому взагалі саме ця вистава?
Війна. Ось вже п’ять років в Україні триває війна. П'ять років ми звикаємо до рухомого рядка з кількістю загиблих, до зруйнованих/зниклих міст, до звуків вибухів. Героїні про це, звичайно, говорять, тільки рефлексують вони війну минулу — Другу Світову.
«Deutschland Sandwich» ніби продовження попереднього проєкту Фурер «Дитина і війна»: в ньому також були рефлексії на тему Другої світової, травматичний досвід, уривчасті спогади. «Дитиною бачиш тільки те, що можеш зрозуміти» — говорить одна з героїнь у «Сендвічі»; а в «Дитині та війні» був цілий колаж з таких «розумінь».
Дуже просто спекулювати на темі війни. Дуже просто «заїздити» тему, врешті-решт переставши хоч щось відчувати. Дуже просто знайти співчуття, привізши подібну виставу сюди, в Україну. І українці, звичайно, тему війни розділили та зрозуміли. Але нам це вже не так близько: наша остання війна ще не закінчена — нам оце болить.
Лунає Кальман. Точніше не саме він — історія, пов'язана з ним. Цей фрагмент вистави і є розповіддю про «своїх» і не дуже: про тих, хто розуміє, та тих, хто навіть не намагається порозумітись. Про те, що об'єднує, не дивлячись на відстані й відірваність від батьківщини й те, що розлучає назавжди. Про мігрантів, словом. І хоча країна [Німеччина] давно визнана багатонаціональної, а всі ці люди комфортно живуть, мають дах над головою та знають своє коріння, вони все одно — безхатька та «досі відчувають себе кочівниками». Не обов'язково бути мігрантом (або переселенцем), щоб це зрозуміти.
Деталь за деталлю дівчата знімають з себе одяг, оголюючи тіла. Деталь за деталлю «обростають м'ясом» їх спогади. В якийсь момент біль героїнь досягає тієї межі, коли страждати вже не те, що не хочеться — неможливо. Тоді відкривається рана, яка начебто не турбує, але й ніколи не загоюється, тоді по тілу розноситься тупий біль, який ніколи не припиняється. Тоді героїні загортаються в скинутий з себе одяг, як в панцир — сховище — від зовнішнього світу, та завмирають, як в грі «море хвилюється раз» фігурами, схожими на наші терикони. Або на ті пісочні купи, які вони будували на початку вистави в цій величезній пісочниці. Або... вулкани, які сплять, але колись обов'язково прокинуться.
Війна — невикорінна для німців травма, величезна голова в їх історії хвороби, те, що вони ще довго (тисячею книг, проєктів тощо) будуть рефлексувати. А ми — розуміти й розділяти. «Завжди можна Сказати я тут не до чого» (читай — моя хата з краю), от тільки це й наш біль теж.