Ані екшену, ані крутих спецефектів чи глибокої драми у цьому 2,5 годинному фільмі майже немає, а одностайні оплески в залі після перегляду - є. Та насправді аплодувати "Сироті Брукліну" - природньо. Бо це фільм-настрій. Спочатку все здається занадто розтягнутим і повільним. Та поступово, кожною сценою, планом і ракурсом глядача занурюють в особливий стан. Ти перестаєш дивитися фільм і починаєш його відчувати.
У чому "сіль"?
Ми в Нью-Йорку кінця 1950-х років. Головний герой – помічник детектива Лайонел Ессрог розслідує загибель свого наставника Френка Мінни, якого грає завжди маскулінний Брюс Вілліс. Він зобов’язаний мертвому другу всім, що має. І дізнатись правду – справа честі для нього. В процесі Лайонел натрапляє на огидну правду про найпопулярнішу та найнебезпечнішу людину Нью-Йорка – Мозеса Рендольфа. Тепер під загрозою вже і сам Лайонел. І це ніби звичайна історія, якби не… Взагалі-то "Якби" - найбільш вживане слово у фільму. Тому що Лайонел страждає на синдром Туретта: неконтрольовано сіпається та викрикує слова і фрази. І саме філософське "Якби…" він вигукує найчастіше.
Час обрано невипадково. Історія Нью-Йорка кінця 50-х вкрита таємницями. Саме в ті часи жив реальний прототип головного антигероя фільму - "головний будівельник" Нью-Йорка Роберт Мозес (в фільмі Мозес Рендольф). За 40 років своєї роботи він кардинально змінив вигляд міста. І персона це суперечлива. З одного боку, він – кумир, адже створив десятки парків, басейнів та сотні кілометрів автострад. А, як відомо зі слів одного з персонажів фільму - "Будуєш для людей парки – ти святий". Та з іншого боку – Мозеса ненавиділи за ціну, сплачену за все це. Заради нових автомагістралей цілі житлові квартали доводили до стану нетрів і без жалю зносили. Тисячі представників сталого середнього класу стали безхатченками. Державні гроші на їх переселення зависали десь у кишенях посередників. А деякі квартали – здебільшого афро- і латиноамериканських та єврейських родин - залишились відрізані автострадами від решти міста. Знаменитими заторами Велике Яблуко теж завдячує Мозесу. Він вірив, що в майбутньому всі їздитимуть на власних автівках, і будував інфраструктуру саме під них. Існування тих, кому потрібен громадський транспорт, він ігнорував.
Хто є хто?
Нортону вдалося залучити до проекту тусовку справжніх профі майже безкоштовно: Брюс Уілліс, Алек Болдуін, Віллем Дефо, Гугу Мбата-Роу, Боббі Каннавале, Майкл К. Уільямс - майже всі погодились лише тому, що просто хотіли працювати з Нортоном. Режисер жартує, що найближчі роки він зніматиметься в усьому підряд аби віддати борги акторам.
Кіношного Мозеса - хижого, корумпованого, безсердечного - грає Алек Болдуін. Його герой говорить концентрованими ідеями на кшталт: "Влада - це відчуття, коли ти знаєш, що можеш робити все, що заманеться. І ніхто, бл*ха, тебе не зупинить".
Протагоніст Лайонел Ессрог втілений силами Едварда Нортона. Актор мріяв про цю роль 20 років – з тих пір, як прочитав однойменний детектив Джонатана Летема. Ессрог майже весь фільм почуває себе винним за те, яким він є: злиться на свій психічний розлад і весь час вибачається за неконтрольовані тики. Нервує, що його поведінку невірно розуміють і лається із власним мозком, який іноді йому непідвладний. І тут кожен може відчути себе трошки Лайонелом: самотнім, невдоволеним собою, незрозумілим для інших. Цікаво спостерігати, як він поступово приймає власні особливості і припиняє себе за них картати. З часом герой стає сильнішим і впевненішим.
Є тут і жінка, яка надихає Лайонела на зміни. Це громадська активістка і адвокатеса Лора Роуз у виконанні Гугу Мбата-Роу. Вона уособлює всіх тих, чиє існування та право голосу Мозес так намагається заперечувати.
Сам собі Едвард Нортон
Режисер фільму – той же Едвард Нортон. Це проект його мрії, тому він тут трошки Юлій Цезар: актор, режисер, сценарист і продюсер. Про Едварда кажуть "геніальний і нестерпний", бо зазвичай він доводить режисерів до сказу: то перепише на свій погляд сценарій, то бойкотує промо-тури через відмову подовжити екранний час на монтажі (його навіть позбавили ролі Халка у "Месниках", аби лише не посилювати напруження на майданчику). Але в "Брукліні" ця педантичність доречна: всі деталі працюють так, щоб глядач кожною клітиною відчув себе в тілі звичайної "невидимої" людини у Нью-Йорку 50-х років.
Картинка та звук
Те, що найглибше занурює глядача у сприйняття фільму – це операторська робота. Багато крупних планів Лайонела - і ти вже бачиш світ очима героя. В ракурсах, де простір навколо героя стиснуто, розумієш, наскільки він сам почуваєтся стиснутим і самотнім. Раптом з’являється план від першої особи – і ти фізично відчуваєш кожен болючий удар. Максимально загальні плани з Мозесом Рендольфом дозволяють відчути необмежений авторитет останнього. А кадри, де він приховує частину обличчя, або відгороджений від людей якимись деталями – наскільки йому бридко бути серед тих, кого він зневажає.
Важлива і смачна деталь фільму – музика. Це не дивно, бо до неї доклали руку Деніел Пембертон (композитор, що працював над саундтреками до "Людини-Павука", "Меча Короля Артура") та Том Йорк (солист Radiohead). Атмосферний джаз в клубі відправляє нас на 70 років назад в минуле нагадуючи старі детективні стрічки.
Окреме задоволення – то якісний український переклад і дубляж. Органічний та живий. Якісно підібрана гра слів. Навіть в дубляжі не втрачається оригінальний смак кіно.
Насамкінець
Едвард Нортон - історик за освітою. Тому для нього як режисера важливим було показати, чому може навчити історія і застерегти від надання будь-кому необмеженої влади. Далеко не завжди той, хто робить щось "заради спільного блага" дійсно вартий поваги. Природньо бути вдячними за користь для міста чи країни – та не варто лише за це вважати людину святою. "Чи ми дійсно хочемо і далі робити героїв із негідників? Чи все ж таки зрозуміємо, що героїзм передбачає не застосування сили, а перш за все, любов та співчуття до людей?", - ставить риторичне питання Нортон і відповідь, звісно, очевидна.