Анна Корж — режисерка першого вітчизняного road movie про один із найбільш відомих та унікальних за своїм звучанням гуртів України — “ДахаБраха”. Перед виходом другого тизеру повнометражної документальної стрічки вона поділилася з командою Yabl, як гурт погодився на зйомки, що заважало їм знімати та кому варто піти в кіно на цей фільм.
Гурт "ДахаБраха"
Ви нещодавно повернулися зі зйомок. Розкажіть, в яких країнах побували з гуртом “ДахаБраха”?
Цієї осені упродовж 30 днів ми подорожували з музикантами під час їх всесвітнього туру. А загалом зйомки фільму стартували в жовтні 2018 року. Спочатку було відзнято тур “ДахаБраха” Україною, а вже цього року, коли Український Культурний Фонд фінансово підтримав наш проєкт, ми поїхали з гуртом в Париж, потім у Бразилію, де гурт записав новий альбом, а ще поїздили трохи в турі Америкою.
Анна Корж під час зйомок у Нью-Йорку
Складно було їздити з цілою командою різними країнами?
Так, це взагалі окрема історія. Кожні 3-4 дні ми кудись переїжджали. Логістика, таймінг були дуже щільними і добре, що ніхто ні разу не запізнився на літак! Хоча був момент, коли ми вилітали з Франції, де якраз у цей час був страйк. Ми виїхали завчасно, але от оператори встигли на літак ледь не за 5 хвилин до вильоту.
Та й отримали візу в США тільки з другого разу. Нам відкрили її лише за 2 години до літака. З Києва летіли в Париж, звідти у Бразилію, а далі — у Північну Америку. Це був величезний стрес. Відбувалося дуже багато всього, що могло завадити зйомкам. А це ж не художній фільм, який можна перезняти чи дозняти пізніше. Якщо в документалістиці ти пропустив щось знакове, його вже нічим не компенсуєш. Взагалі документальне кіно — це про вчасність і силу моменту. Але якимось магічним способом ми все встигли.
Знімальна команда у Бразилії
Учасники гурту одразу погодилися знятися у фільмі? Чи доводилося вмовляти?
Погодилися не одразу. Але це не було вмовляння. Ми просто прийшли до них з ідеєю, що гурт вже 15 років на сцені, вони відомі по всьому світу, а те, як на їх музику реагують за кордоном, — це справжній феномен. Ми сказали, що нам би дуже хотілось екранізувати їх історію, привідкрити завісу їх закулісного життя, розказати про кожного учасника гурту і тих, хто творить разом з ними. Було декілька зустрічей, після яких ми таки отримали згоду знімати, за що справді вдячні гурту і їх команді.
Як проходить день гурту “ДахаБраха” на гастролях?
Найбільш насичені зйомки були у Бразилії, бо музиканти провели 9 днів у Сан-Паулу. Вони там записували альбом. Тобто зранку прокидалися та цілий день проводили на студії. І для “ДахаБраха” це був справжній виклик: постійно бути в кадрі, паралельно записувати пісні, ще й якось проявляти свої емоції. Та й взагалі, сам процес запису альбому — дуже сакральний момент. І круто, що ми були свідками цієї магії.
Вся наша команда налаштувалась на ритм гурту. У документальному кіно ти ніколи не знаєш скільки триватиме зміна. Це може бути 5 хвилин, а може взагалі бути нон-стоп зйомка. Найдовші знімальні дні були саме в Сан-Паулу на студії. Знімальна група працювала по 8-10 годин на добу. А під час концертів... Наприклад, в Америці були на фестивалі Hardly Strictly Bluegrass. Там був не стільки довгий процес знімання, як складний.
До речі, американці взагалі гурт “ДахаБраха” обожнюють. Вони драйвують, танцюють на виступах, не розуміють слів, але розуміють, наскільки це круто. Бо “ДахаБраха” роблять тільки те, що вони відчувають і як вони відчувають, а це створює такий вихор енергії, що не встояти на місці. І от чомусь це драйвить по-особливому саме американців.
Чи виникали такі моменти, коли музиканти відмовлялися зніматися? Як ви виходили з подібних ситуацій?
Ми достатньо дружні з гуртом. Оператори зупиняли зйомку, якщо відчували, що певні моменти не варто знімати, а потім через якийсь час продовжували. Тут дуже важливо бути емпатом, розуміти, коли камера починає дратувати. Знову ж таки, найскладніше було в Бразилії, бо людям важко перебувати в одному просторі більше 10 годин.
Були такі моменти, коли музиканти просили декого вийти, щоб їм простіше було зніматися. Ми розуміли їх: запис альбому, виступи, а тут ще й всюди оператори з камерами. У всіх різні характери. Коли люди живуть разом 15 років, то це набагато легше, ніж коли з’являється одразу декілька нових людей — це нові комунікації та додатковий стрес. Ми ж старались розчинитись в просторі та ні в якому разі не заважати творчому процесу, не порушити ось цю магію всередині гурту, проте, все ж зняти усе найважливіше.
А з чого почалося ваше знайомство з гуртом “ДахаБраха”? Ви були їх фанаткою до цього?
Коли я навчалася ще в музичному училищі, ми з друзями ходили на їх концерт. І це було для мене щось нереальне! Минув час, я закінчила університет і зрозуміла, що у мене є внутрішнє незакрите питання з музикою. І ось, рік тому ми з Оксаною Капінос (продюсерка стрічки — Yabl) подумали: феноменальний гурт. 15 років. Хіба це не подія? Та й про них практично немає матеріалу, яким би можна було поділитися з глядачем. Так ми й почали.
Другим знаком для мене стало цікавий збіг (хоча вважаю, що нема нічого випадкового в житті) –— мене відібрали у програму American Film Showcase в Лос-Анджелесі, де я працювала над створенням проєкту фільму «ДахаБраха. Шлях». На той час ми дуже сподівались на фінансування від Українського Культурного Фонду, бо розуміли, що такий масштабний проєкт не потягнемо своїми силами. Попри те, що на той час вже було відзнято багато матеріалу з українського туру гурту, для мене справді стояло питання: бути цьому фільму чи не бути. І яким було моє здивування, коли я дізналась, що саме в ті дні, коли я буду захищати проєкт у Лос-Анджелесі — там виступатиме “ДахаБраха”. Я прийшла на концерт і зрозуміла, що все роблю правильно і фільм таки треба зняти.
“ДахаБраха” на сцені та “ДахаБраха” за кулісами — це одні і ті ж люди? Можливо, вони в чомусь не погоджувалися одне з одним або мали конфлікти?
Коли ти спілкуєшся з учасниками гурту, то відкриваєш для себе їх по-іншому. Я зрозуміла, що це прості люди. Ми говоритимемо про це у стрічці. Це історія не про зірковість і не про популярність. Вона про людей. Про їх велику місію - нести Україну в світ. Вони роблять це за допомогою слів та музики. І це те, що зараз дуже потрібно нашій країні. Тому цю місію важливо зафіксувати і показати.
“ДахаБраха” вважаються амбасадорами української культури у світі. Їх творчість відносять до World music. І коли ми були на фестивалях, де виступали й інші музиканти, то бачили, який це створює величезний резонанс. Вони дружні як на сцені, так і за кулісами. За 15 років учасники “ДахаБраха” вже стали сім‘єю. Можливо, через те, що вони росли разом, між ними немає конкуренції. Це теж цікаво. Жодних конфліктів.
Для України документальні стрічки про музикантів поки що не типові. Не плануєте ще знімати подібні фільми з іншими виконавцями?
Кажуть, документальне кіно народжується тричі: в момент зародження ідеї, під час зйомок та на монтажі. Наш фільм ми визначили як документальний road movie, повнометражний документальний музичний фільм. Це щось нове для України. Але за кордоном таких стрічок багато. Нам було важливо зняти фільм саме про гурт “ДахаБраха”, адже вони чи не єдині, хто проїхав настільки багато країн, говорив про Україну у найвіддаленіших куточках. Тому думати про паралельні проєкти я поки не можу. Зараз в думках тільки цей фільм.
А що вас найбільше здивувало в гурті під час зйомок?
Це не так про кіно, як про музику. Вони дуже дивно зливаються в єдине ціле. Це справжня магія. Голоси дівчат, як у сестер, плавно перетікають в один одного. Звучить дуже круто. Також на виступах ми ловимо камерою такі моменти, коли музиканти спілкуються поглядами, сигналами. Люди цього точно не бачать на концертах. Навіть легкий кивок головою може означати більше, ніж слова. І ми намагаємося відстежувати такі моменти. Також нам важливо було поспілкуватися з режисером, засновником гурту і театру ЦСМ “Дах” Владом Троїцьким. Зняти ось цю їх взаємодію, творчий процес, який є унікальним в українській музиці та культурі. Ну і звісно, ми шукаємо відповідь на найголовніше питання: у чому ж феномен гурту “ДахаБраха”?
Де можна буде подивитися фільм?
Ми будемо знімати ще впродовж року. Наприклад, 6 грудня - великий концерт “ДахаБраха” в Палаці Спорту в Києві, присвячений 15-річчю гурту. Там ми плануємо мультикамерну зйомку.
І загалом 2020-й для гурту “ДахаБраха” має бути дуже насиченим, адже вийде новий альбом. Хочемо відзняти також ще декілька важливих інтерв’ю. І як тільки закінчимо фільм — фестивалі і прокат. Дуже б хотілось проїхатись з прем’єрою стрічки тими ж містами, де ми її знімали.
Кому ви порадите піти на цю стрічку в кіно?
Людям, яким подобається музика гурту, які стежать за ними. Впевнена, їм буде цікаво спостерігати за життям музикантів “ДахаБраха” під час гастролей, за тим, що відбувається за кулісами. Також цей фільм для всіх, хто любить українську музику. Адже гурт “ДахаБраха” один з небагатьох, хто поширює її далеко за межами України.
Наша найважливіша місія — розказати про цей гурт більше, ніж про нього знають сьогодні. Я думаю, після фільму гурт “ДахаБраха” матиме ще більший резонанс в Україні. Вони незвичайні. Це не поп-музика, яку всі розуміють. В їх музику треба вслуховуватися і мати цей ритм всередині себе. Але ті, хто розуміють, точно знають, про що ця музика і для чого вона їм.