Фільми «Ірландець», «Мене звати Долемайт», «Шлюбна історія», «Два папи» отримали купу номінацій на «Золотий глобус» і скоріш за все отримають не менше на «Оскарі». Це означає лише одне: для стрімінгової імперії Netflix настала нова епоха.
Для того, щоб розуміти весь масштаб нинішньої ситуації, потрібно повернутись у минуле хоча б на кілька років. Ще зовсім нещодавно сервіс Netflix мав репутацію суто серіальної платформи. Майже всі їх спроби знімати та випускати власне повнометражне кіно були або повністю провальними, або близькими до цього. Компанія Netflix стала успішною саме через свою любов до експериментів у власному контенті. А як всі ми знаємо, експерименти можуть бути як вдалими, так і не зовсім. І якщо незвичні ідеї для серіалів заходили великій аудиторії - наприклад, «Дивні дива», «Кінь БоДжек», «Мисливці за розумом» - то з фільмами все було складніше.
В цьому жанрі були 2 значні проблеми. По-перше, компанія любила збирати для своєї платформи різного роду непотріб. Наприклад, зняла якась студія або відомий режисер фільм. Його демонструють фокус-групі. Вона дивиться, їй це кіно не «заходить» абсолютно, і студія робить висновок, що великих грошей у прокаті стрічка не заробить навіть із якісним промо. Та фільм уже вже зроблений, гроші на продакшн витрачено, треба врешті-решт щось з цим робити?
Тут зазвичай і з‘являлися Netflix та простягали руку допомоги. Іншими словами, вони купували права на стрічку та випускали її у себе на платформі під своїм логотипом. І тут всі задоволені: студія заробила якісь гроші на фільмі, а у Netflix новий контент, на який вони майже не витратили часу та людського ресурсу. Проте проблема полягала в тому, що ці фільмі так чи інакше залишались поганими у своїй більшості. Як приклад, можна згадати нікому не потрібного «Мауглі» від Енді Серкіса, яким на початку займалися WB, триквел фантастичної серії «Кловерфільд» із заголовком «Парадокс», який після герметичної другої частини «Кловерфільд 10» та псевдодокументального «Монстро» мав дуже недолугий вигляд, або ж ідіотську антиутопію «Сім сестер» з Нумі Рапас, яка в Україні навіть вийшла у прокат. Звісно, були і випадки дуже крутого кіно на кшталт «Анігіляції» Алекса Гарленда та «Окчі» Пон Джун Хо, яке би просто не «зайшло» широкій аудиторії через свою складність та глибину. Але це були лише приємні винятки із правил.
Також Netflix намагалися знімати своє кіно, запрошуючи відомих режисерів, акторів та сценаристів. І дідька лисого, на той момент хотілося їм сказати, що краще б вони цього не робили. Якщо крутецькі серіали заробили їм велику репутацію, то фільми цю репутацію, м‘яко кажучи, ставили під сумнів. Пам‘ятаєте екранізацію культового аніме «Щоденник смерті»? Краще забудьте і не згадуйте ніколи! Кажете, вам не сподобалась режисура у фільму «Загін самогубців»? Ну а Netflix вирішили продюсувати наступний фільм цього режисера (Девід Ейр) «Яскравість», і знову з Віллом Смітом у головній ролі. О, а скільки примітивних та вульгарних комедій з Адамом Сендлером ми отримали від стрімінгу, починаючи з «Ridiculous six»! У свій час e кіноманських бесідах можна було неодноразово почути, що: «Netflix вже не той і скоро буде втрачати всіх своїх клієнтів через такі ось фільми».
Погіршували ситуацію й усілякі «фестивальні» конфлікти, коли провідні режисери типу Спілберга казали, що стрімінгова компанія не має жодного права висувати свої фільми на кінофестивалі та премії без прокату в кінотеатрах.
Остаточною проблемою для Netflix стало бажання Disney та інших провідних студій створити свої власні стрімінгові сервіси, що означало лише одне: Netflix втратить придбані ними на прокат фільми зі своєї платформи, а разом з тим і підписників, для яких їх контент буде не таким цікавим, як контент Disney.
Компанія мусила терміново щось змінювати за для підвищення своєї репутації та переходу на новий рівень. І, як не дивно, це почало відбуватись у 2018 році, коли з‘явились інші акценти при створенні та купівлі фільмів для платформи. Двома найгучнішими проєктами для них тоді стали вестерн Братів Коенів «Балада Бакстера Скраггса» та «Рома» Альфонсо Куарона. Від перегляду першого можна було отримати порцію задоволення, сліз, фірмовий стиль Коенів, а також неперевершений акторський склад, серед якого був Джеймс Франко та Ліам Нісон. А «Рома» отримав «Оскарів» більше, ніж Альфонсо Куарон міг би втримати у своїх мексиканських руках. Всі були приголомшені такому успіху Netflix, але це був тільки початок.
Справжній бум відбувся у 2019 році. Тут що не повнометражна стрічка, то шедевр, від якого у захваті і гладачі, і кінокритики. Фанати культового серіалу «Пуститися берега» отримали кінопродовження про Джессі Пінкмена «Ель Каміно», а враховуючи те, що знімав його Вінс Гілліган, то можна здогадатись, якого рівня кіно ми отримали. Далі Netflix реанімували кар‘єру Едді Мерфі та створили «Мене звати Долемайт», що став неочікуваним сюрпризом для всього світу. Адже ніхто вже не думав, що Мерфі може знятись у справді чомусь якісному після черги провалів протягом понад 10 років. Також Netflix купили права на новий фільм «Пральня» від режисера Стівена Содерберга, який у свій час створив трилогію «Друзі Оушена». Його прем‘єра відбулася на Венеційському кінофестивалі. Стрічка «Шлюбна Історія» Ноа Баумбаха також стала справжнім хітом та розірвала глядачів на шматки.
Та найсмачніше, що отримали Netflix, це «Ірландець» Мартіна Скорсезе. Історія проєкту дуже складна. Великі студії відмовляли Мартіну у створенні цього фільму, бо хто в здоровому глузді дасть 200 млн доларів на повільну гангстерську драму, яка триває майже 4 години? І поки всі «морозили» Скорсезе, Netflix погодились на умови та примхи великого режисера, що було великим ризиком для них в першу чергу. Єдине, що для них було важливо, то це мінімальний кінопрокат на великих екранах. І то, цей прокат був необхідним лише для того, щоб фільм потрапив на «Оскар». Для Скорсезе це звісно було неприємним фактом, бо не дуже дідусь хоче, щоб «гіпстери» дивились його кіно на своїх смартфонах, ставлячи на паузи та розбиваючи перегляд на 3-4 частини. Проте, іншого вибору Мартін не мав, і довелось погодитися.
В результаті Netflix у 2019 році випустили один з найгучніших фільмів року, який глядачі дивляться одразу вдома, а не в кінотеатрі. Іншими словами, через Netflix для кінематографу настають нові часи та нова епоха, коли на фільм не потрібно йти в кіно та витрачати гроші на квиток. Достатньо мати лише підписку, і ти можеш дивитись кіно коли захочеш, де захочеш та скільки захочеш. Ці зміни були неминучими і були тільки питанням часу.
Таким чином, стрімінгова платформа Netflix перетворилася з кіноневдах на тих, хто диктує нові правила прокату та створює революцію. Це може подобатись, може лякати митців, може навіть гнівити, але це реальність, з якою нічого не поробиш. Все що залишається - це підлаштовуватись під нові правила цього бізнесу.